Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

У відповідь я почав щосили вихваляти Тредльса, бо відчував, що Стірфорс трохи зневажливо ставиться до нього. Стірфорс хитнув головою, всміхнувся і зазначив, що був би радий знову зустрітися зі старим товаришем, подивитися, чи й досі він такий чудний хлопець, а потім спитав, чи нема чого попоїсти. Під час цієї нашої короткої розмови він або схвильовано та палко говорив, або мовчки шурував вугілля у каміні. Помітив я, що це саме робив він, коли я ставив на стіл залишки пирога з голубиною начинкою та інші рештки банкету.

— Ого, Маргаритко, та це королівська вечеря! — раптом вигукнув він, сідаючи за стіл. — Я віддам їй належне, бо приїхав я з самого Ярмута.

— А я гадав, що ти приїхав з Оксфорда, — відповів я.

— Е, ні, — сказав Стірфорс. — Я захопився мореплавством, це значно краще, ніж наука.

— Літтімер тут сьогодні про тебе запитував, — зауважив я. — І з його слів я зрозумів, що ти їдеш з Оксфорда; хоч, як подумати, так він цього й не казав.

— Літтімер ще більший дурень, ніж я гадав. Чого це він взагалі запитував про мене? — сказав Стірфорс, весело вихиливши чарку вина за моє здоров'я. — Та щоб зрозуміти його, треба бути розумнішим, ніж ми з тобою.

— Що правда, то правда, — сказав я, присуваючи свій стілець до столу. — Отже, ти був у Ярмуті, Стірфорсе. Довго ти там був? — мене ця ситуація страшенно цікавила.

— Ні, — відповів він. — Це була маленька ескапада, на тиждень, приблизно.

— Як же там усі наші? Маленька Ем’лі ще не вийшла заміж?

— Ще ні. Весілля їхнє відбудеться, мабуть, за кілька тижнів чи за кілька місяців. Я з ними нечасто бачився. Між іншим, — він відклав убік ніж та виделку, якими перед цим старанно орудував, і почав обмацувати кишені, — у мене є лист до тебе.

— Від кого?

— Та від кого ж, як не від твоєї старої няньки, — відповів він, витягаючи якісь папірці з бокової кишені. — «Дж. Стірфорсу, есквайру, від таверни “Добра згода”»... Ні, не те. Терпіння, ми це знайдемо. Той старий, як його звати, почувається поганенько, і, мабуть, пише вона саме про це.

— Це ти про Баркіса?

— Так! — Стірфорс усе ще вивчав зміст своїх кишень. — Боюся, що весь лист повен відомостей про бідолашного Баркіса. Я зустрівся там з маленьким лікарем, чи то пак, хірургом — тим самим, що допоміг з'явитися на світ твоїй дорогоцінній особі. Він мені багато вчених речей розповів про цей медичний випадок. Але висновок його був такий, що візник робить свою останню подорож трохи зашвидко... Засунь руку в бокову кишеню мого пальта — ось воно на стільці висить, — там, мабуть, і знайдеш листа. Знайшов?

— Знайшов! — відгукнувся я.

— Ну і добре!

Лист Пеготті був трохи менше розбірливий, ніж завжди, і короткий. Вона повідомляла мене про безнадійний стан свого чоловіка і натякала, що він став ще «трохи бережливіший», ніж раніше; отже, важкенько було хазяйнувати і доглядати за ним. У листі нічого не сказано було про її втому, про безсонні ночі над ліжком хворого, вона палко хвалила свого чоловіка. Написано лист було тими простими, невимушеними словами, які властиві цій щирій людині, і закінчувався ніжною фразою: «Вічно люблю свого милого Деві».

Поки я розшифровував листа, Стірфорс їв собі і пив.

— Поганi його справи, — мовив він нарешті, — але сонце заходить щодня, і люди вмирають щохвилини, і нас також не помилує загальна доля. Коли ми розгубимося через те, що почуємо десь тупіт цих безжалісних ніг, то всяка мета в цьому світі втече з-під наших рук. Ні! Плигай! Добре підкуй коня і плигай! Вперед, через усі перепони, щоб досягти мети!

— Але якої ж мети? — зацікавився я.

— Тієї, заради якої пустився в дорогу, — відповів він. — Вперед і вперед!

Він замовк, трохи відкинув назад свою гарну голову, підніс вгору бокал і подивився на мене. Пам’ятаю, як помітив зморшки на його обличчі, хоч яке воно було засмагле і рум'яне від морського вітру, яких ще не було, коли я бачив його востаннє. Схоже, він цілком віддавався чомусь, адже він не вмів стримувати себе, коли захоплювався чимсь новим. Я вже збирався дорікати йому, що він не шкодує свого життя, вирушаючи в схвильоване море, коли раптом я повернувся думками до безпосереднього предмету нашої розмови:

— От що я тобі скажу, Стірфорсе! Якщо тільки зможеш приборкати свої схвильовані думки і вислухати мене...

— Я зможу приборкати все, що схочеш, і вислухати все, що скажеш, — відповів він, вставши з-за столу і сівши знову перед каміном.

— Тоді от що я тобі скажу, Стірфорсе. Я маю намір поїхати побачитися з моєю старою нянькою. Не думаю, щоб я міг допомогти їй, але вона так любить мене, що дуже зрадіє моєму приїздові. Це її втішить і підтримає. Я певний, що це буде не занадто великою жертвою для такого друга, яким вона зав­жди була для мене. Хіба ж ти на моєму місці не пожертвував би одноденною подорожжю?

На обличчі його з'явився задумливий вираз, і він трохи поміркував, поки відповів тихим голосом:

— Гаразд, їдь! Це не зашкодить.

— Ти щойно приїхав звідти, — сказав я, — і, мабуть, даремно буде просити тебе поїхати разом зі мною.

— Цілком даремно, — відказав він. — Сьогодні ввечері я поїду до Гайгета. Я давно не бачився з моєю матір'ю, і мене гризе сумління, бо вона все ж таки дуже любить свого безпутного сина... Ба! Дурниці!.. Ти, як видно, збираєшся їхати завтра? — спитав він, поклавши мені обидві руки на плечі.

— Так, маю такий намір.

— Слухай, не треба їхати до післязавтра. Я хотів запросити тебе до нас у гості на кілька днів. З цим запрошенням я й приїхав до тебе, а ти раптом летиш до Ярмута!

— І хто б про це говорив, Стірфорсе? Адже ж ти зав­жди літаєш, мов очманілий, у всякі неймовірні мандрівки!

З хвилину він мовчки дивився на мене, а потім потряс мене за плечі і знову весело заговорив:

— Та ну ж бо! Відклади на післязавтра, а завтрашній день перебудь з нами! Хто знає, коли нам ще пощастить зустрітися! Згода? Відклади на післязавтра! Мені треба, щоб ти побув деякий час між мною і Розою і не дозволяв нам стикатися занадто близько.

— Хіба ж ви без мене не будете палко кохатися?

— Авжеж!.. Або ненавидіти! — зареготався Стірфорс. — Та це однаково! Ну, годі, значить, відкладаєш поїздку на післязавтра.

Я згодився, і Стірфорс одразу ж одягнув пальто, запалив сигару і вирушив додому. Я теж вбрав своє пальто (хоч і не запалив сигару, бо у той час не міг я й думати про паління) і провів його до гайгетського шосе. Весь час він був у веселому настрої, і коли ми розлучились, я ще деякий час дивився йому вслід і стежив за його бадьорою і впевненою ходою Я пригадав його слова: «Вперед,