Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс

Містер Мікоубер скористався нагодою і в найделікатніших і найобережніших висловах натякнув на стан моїх почуттів. Ніщо, крім упертого заперечення його друга Копперфілда, зазначив він, не могло б звільнити його від враження, що його друг Копперфілд кохає, і що його кохають. Деякий час я палав, соромився, червонів, незв'язно бурмотав, намагався відмовитись, і нарешті сказав, підіймаючи бокал:

— Гаразд! Вип'ємо за Д.!

Містер Мікоубер так розчулився і схвилювався, що схопив бокал пуншу і побіг до моєї спальні, запрошуючи місіс Мікоубер випити за Д. Вона захоплено випила, тонким голосом гукаючи зі спальні:

— Слухайте, слухайте! Мій любий Копперфілде, я неймовірно рада! Слухайте! — і замість оплесків стукала в стінку.

Після цього наша розмова набрала буденного характеру. Містер Мікоубер розповів нам, що він вважає Камден Таун незручним, і що першим його заходом, коли внаслідок оголошення обставини зміняться на краще, буде переїхати до іншого місця. У східній частині Оксфорд-Стрит, напроти Гайд-Парку, він уже звернув увагу на певний будинок, але не може переселитися туди негайно, бо над ним ще треба добряче попрацювати. Він пояснив, що, мабуть, протягом певного часу змушений буде задовольнитися тільки мансардою над якоюсь респектабельною крамничкою, скажімо, на Пікаділлі — це б дуже сподобалося місіс Мікоубер. Там можна зробити балкон чи надбудувати ще один поверх, або зробити ще якісь подібні вдосконалення — і вони там зможуть з достатнім комфортом і гідністю жити кілька років. Що б йому не судилося, палко заявив він, і де б не була його оселя, але на одне можемо ми покластися — там зав­жди буде кімната для Тредльса та ніж з виделкою для мене. Ми подякували йому за доброзичливість, а він попросив нас пробачити, що вдається до таких практичних і ділових подробиць, але це природна річ для людини, яка заново влаштовує своє життя.

Місіс Мікоубер знову постукала в стіну і запитала, чи готовий чай — так обірвалася ця частина нашої дружньої розмови. Вона дуже мило господарювала за чайним столом; і щоразу, коли я підходив до неї, просячи чаю чи бутерброд, вона пошепки запитувала мене, білява Д. чи чорнява, висока вона чи маленька. У глибині душі мені дуже подобалися ці запитання. Після чаю ми розмовляли про всілякі речі перед каміном. Місіс Мікоубер була така ласкава проспівати нам своїм тихеньким, тоненьким, рівним голоском (я зав­жди думав, що він міг би звучати приємніше) свої улюблені балади про «Сміливого білого сержанта» та «Маленького Теффіна». Місіс Мікоубер здобула собі славу цими піснями, коли ще жила вдома у тата і мами. Містер Мікоубер розповів нам такі подробиці про ці пісні: вперше ступивши на поріг її батьківського дому і почувши її спів, він надзвичайно зацікавився співачкою, але коли справа дійшла до «Маленького Теффіна», він вирішив завоювати цю жінку або загинути.

Було вже між десятою і одинадцятою, коли місіс Мікоубер підвелася, сховала чепчик у паперову торбинку і вбрала капелюшок. Містер Мікоубер скористався нагодою, коли Тредльс одягав пальто, щоб нишком покласти мені в руку якогось листа і пошепки попросити перечитати цей лист на дозвіллі. Вперед пішли містер Мікоубер зі своєю дружиною, Тредльс з чепчиком у папері йшов слідом за ними. Я вийшов зі свічкою посвітити їм на сходах через поруччя, щоб затримати на хвилину Тредльса.

— Тредльсе, — сказав я, — містер Мікоубер, сердега, нікому не бажає завдати шкоди, але я на твоєму місці не позичав би йому нічого.

— Мій любий Копперфілде, — відповів Тредльс, посміхаючись, — я не маю грошей, щоб позичити будь-кому.

— У тебе є ім'я, знаєш, — сказав я.

— О! Ти вважаєш, я можу його позичити? — задумливо відповів Тредльс.

— Звичайно!

— О! — сказав Тредльс. — Так, це слушно. Я дуже вдячний тобі, Копперфілде, але... боюся, що це я вже йому позичив.

— Для того векселя, який має бути певним капіталовкладенням?

— Ні. Не для того. Я сьогодні вперше почув про той вексель. Гадаю, що він, очевидно, запросить мене підписати той вексель дорогою додому. Я про інший.

— Сподіваюся, що з цього нічого поганого не вийде, — сказав я.

— Я теж сподіваюся, — мовив Тредльс. — Він кілька днів тому сказав мені, що вексель уже убезпечений валютою. Це вислів містера Мікоубера.

Містер Мікоубер уже нетерпляче поглядав на нас знизу, і я мав час тільки повторити свою пересторогу. Тредльс подякував мені та пішов униз. Але побачивши, як ласкаво взяв він під руку місіс Мікоубер і як добродушно поніс він її чепчик, я став боятися, що біржа проковтне його з усіма потрохами.

Я повернувся до свого каміна і з напівсумною, напіввеселою усмішкою замислився про характер містера Мікоубера і про наші давні стосунки, коли раптом почув на сходах швидкі кроки. Спочатку я подумав, що це Тредльс повертається за чимсь забутим, але в міру того, як наближалися кроки, я впізнавав їх, і серце моє закалатало, і кров прилила до обличчя, бо то був Стірфорс!

Ніколи не забував я про Агнес, ніколи не залишала вона священного притулку в моєму серці. Але коли Стірфорс увійшов і, простягаючи руку, зупинився переді мною, миттю темрява, що вкривала його в моїй уяві, змінилася на світло, і соромно стало мені, що міг я мати сумніви щодо того, кого так щиро любив. Агнес я любив не менше, і від самого початку й назавжди вона була моїм лагідним янголом. Я докоряв собі, а не їй, що образив його своїми підозрами, і ладен був спокутати, якби тільки знав, як саме.

— Ого, Маргаритко! Ти неначе остовпілий! — розреготався Стірфорс, щиро стискаючи мою руку. — Та я спіймав тебе на гарячому, ти знову бенкетував, сибарите? Видно, що члени Докторської палати — найвеселіші хлопці в місті. Ми, тверезі оксфордці, ніщо перед вами!

Він веселим поглядом окинув кімнату, сів на диван напроти мене — той самий, який щойно звільнила місіс Мікоубер — і розворушив дрова в каміні так, що вогонь пишно спалахнув.

— Я так здивувався спочатку, — сказав я нарешті, щиро вітаючи його, — що мені аж дух захопило.

— Вигляд мій корисний для хворих очей, як то шотландці кажуть, — відповів Стірфорс, — і такий самий вигляд у тебе, Маргаритко, ти просто квітнеш. Як же ти живеш, мій вакханале?

— Живу дуже добре, — відповів я, — але сьогодні у мене вакханалії не було, хоч і визнаю, що в мене обідало троє гостей.

— Я їх усіх зустрів на вулиці, вони вголос вихваляли тебе, — зауважив Стірфорс. — Що це за суб'єкт у тісних штанях?

Я спробував коротко змалювати йому містера Мікоубера. Стірфорс щиро сміявся з мого портрета і заявив, що з таким чоловіком він обов'язково повинен познайомитись.

— Але, як ти думаєш, хто був другий чоловік? — спитав я в свою чергу.

— Бог його знає, — сказав Стірфорс, — сподіваюся, він не дуже нудний? Щось він мені здався таким.

— Тредльс! — урочисто повідомив я.

— А хто він такий? — байдуже спитав Стірфорс.

— Та хіба ж ти не пригадуєш Тредльса? Тредльс, що спав з нами в одній спальні в Салем-Гаузі!

— Ах, той хлопець! — сказав Стірфорс, розбиваючи коцюбою велику грудку вугілля. —