Володимир - Семен Дмитрович Скляренко

Втім, це було вже не пожалування: молоді бояри, сли, мужі нарочиті, тіуни, ємці, молоді воєводи, тисяцькі, сотенні, яких чимдалі ставало все більше й більше, — всі вони не могли надіятись на пожалування, бо для того вже мало було городів, за їхню службу князь Володимир мусив давати їм гроші.

Князь Володимир завів ці свої гроші: на Горі під наглядом тіунів сотня кузнеців день і ніч варила у ллячках срібло, виливали в опоках з нього довгі палиці, різали їх на кружальця, а на них вибивали печать — образ князя Володимира з вінцем на голові, у дивітисії, з хрестом у правиці й скіпетром у лівій руці; із знаком на звороті — трьома перехрещеними списами й написом: «Володимир на столі, а се його серебро».

Печать імператора — о, вона була страшніша й важча, ніж зброя, нею утверждалось золото й срібло княже, її малювали на стінах палат і храмів як знак сили, влади, всемогутності; вирізану в камені аспиді, ларник[173] двору князя Володимира втоплював у гарячий віск, ждав, доки той остигне, і на золотих шнурах чіпляв відбитку до грамот, що посилались в усі кінці світу, до харатій, які вводили нові й нові устави, до писаних на пергаментах пожалувань боярам і воєводам.

Бояри ж і воєводи з благословення князя заводили свої печаті — золоті, срібні, на твердому камені вінісі, голубих бірюзах, — вони веліли різати на них свої знамена — для дітей і онуків, довіку.

Тепер уже князь Володимир, визначаючи для земель і городів Русі дань житом, хутрами, воском, зобов’язував кожну землю давати певну кількість золота й срібла в гривнях: Новгород — дві тисячі гривень, Червен і Волин — по півтори, Тмутаракань, землі тиверців і угличів — по тисячі… Крім того, землі й городи мусили давати ще й воїв для княжої дружини: п’ять, чотири, три тисячі юнаків, що тільки вчора ходили за ралом.

Діставалось і киянам — княжі тіуни визначали й брали з людей Подолу, передграддя, Оболоні податок за хижу й землянку, за місце на торзі, мостовщину, переїзне, священикам і дияконам, що нині хрестили, женили, ховали, також треба було платити, княже йшло князеві, боже — Богу.

Маючи в своїй скотниці золото й срібло, спираючись на воєвод і бояр, сидів Володимир-князь у Золотій палаті. Всіх їх разом охороняли полки, що стояли в городах ближчих земель, і в Києві, на Горі, день і ніч пильнувала гридьба.

Спирався князь Володимир і боярство його та воєводство ще на одну, нову і, либонь, найдужчу, свою силу.

Повернувшись з Херсонеса, Володимир часто запрошував до себе єпископа Анастаса. В цьому не було нічого дивного — князь і єпископ радились, як хрестити Русь, у які городи посилати єпископів, а куди священиків, повергши ідолів і знищивши требища, думали, де і як будувати для християн храми.

Єпископ Анастас був дуже приємний, душевний чоловік із сивим волоссям, широкою окладистою бородою й невеликими вусами, голубуватими очима, мав він і голос м’який, щирий, переконливий.

Князь-християнин сам хотів частіше, докладніше говорити з Анастасом, разом вони домовились і послали єпископом у Новгород Іоакима — там був надійний посадник Добриня, через що Володимир і згодився учредити єпархію, в інші ж городи посилали тільки священиків болгарських, що давно жили в Києві, нових, яких висвячував Анастас.

Домовились вони й про будівництво храмів: Софії — в Новгороді, Богородиці — в Києві, а в Переяславі — на честь апостолів Петра й Павла.

Будувати ці церкви князь Володимир вирішив одразу ж, для чого велів посадникам своїм готувати в землях древо, камінь, збирати людей — дереводілів і здателів, зі своєї ж скотниці дав чимало золота на церкви в Києві, Чернігові й Переяславі. Він сам стежив за будівництвом храмів — у Києві вже жило чимало здателів із Солуні[174], сюди ж один за одним приїжджали майстри з Херсонеса.

Володимир не дуже охоче приймає грецьких майстрів, він кличе руських градників, огородників, всяких дереводілів і здателів з города Києва й навіть далекого Новгорода — Миронога, Ждана, Косьмину.

Це — добрі майстри своєї справи, ще їхні діди й батьки, а вони також ставили в руських городах фортеці з стінами, княжі, боярські, воєводські тереми, прикрашаючи їх кнесами, писаними сволоками, різьбленими наличниками, вікнами, дверима, тесаними ґанками; вміли вони оздоблювати узорами для цих споруд брили червоного шиферу й білого мармуру, ліпити на стінах образи богів, людей, звірів, листя та квіти, вапницями[175] фарбували їх.

Побудували градники й дереводіли до цього на Русі й кілька храмів — у Києві над Почайною, в Новгороді — на Опоках; це були чудові дерев’яні храми з рубленими стінами, по багато шатрів, вкриті гонтою, опасанями[176] навкруг них для простого люду.

Тільки самі для себе нічого не будували і не могли побудувати дереводіли й здателі, бо були вони, як і багато інших руських людей, княжими слугами, ремісниками, смердами, через що й жили, як і всі ниці люди, в землянках, так-сяк складених з дерева, а то й плетених з лози хижах…

Правда, й ці убогі свої хижі, хатини руські люди вже й тоді, тисячу літ тому, намагались зробити привабливими для ока — мазали їх глиною, білили крейдою, зеленою й синьою глиною, над вікнами й дверима малювали всілякі оздоби — червоних півнів, що були співцями зорі, зелені берізки — священне руське древо, чорних гривастих коней — знаків воїв…

Цих майстрів і кличе князь Володимир до себе в терем, каже найстарішому з них Косьмині:

— Мислю поставити храм у городі Києві в ім’я Богородиці, щоб слава про нього йшла по всій Русі.

Косьмина — сивобородий чоловік з сірими очима, схожий на апостола Луку, як його малювали на грецьких іконах, — довго думає, дивлячись на небо, гори, Дніпро.

— Мрію давно, — відповідає Косьмина, — і дуже хочу поставити храм, у якому б людина спочила від суєти світу, поринула в мислях до неба…

— Тоді починай, Косьмино!

— Але, княже, — сумно похитує головою здатель, — ставили ми досі дерев’яні храми, тереми, фортеці, ти ж мислиш, напевне, воздвигнути храм кам’яний, вічний…

— Так, Косьмино, кам’яний і вічний!

— По грецькому образу? — запитує майстер, що їздив свого часу як воїн і