У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст
Інакше нині, коли я забагатіла, чи мала б я кого, не при хаті згадуючи, обсирати?» Добраніч, пане!» %
Щовечора, засинаючи, ми, мабуть, прирікаємо себе на муки, але які ж це муки, якщо ми мучилися уві сні, а сон — це вже царина несвідомого. По суті, в ті вечори, коли я пізно повертався з Ла-Распельєр, сон боров мене одразу. Але з першим холодом мені не вдавалося миттю заснути, бо вогонь палав у коминкові так яскраво, ніби в кімнаті горіла лампа. Але то бував лиш короткий спалах: як і світло лампи, як і денне світло надвечір, папахкотю-че полум’я в коминкові хутко пригасало, і я вступав у сон, як ми вступили б до нашого другого дому, куди ми, покинувши свій дім, подалися спати. Там свої особливі дзвінки, і часом нас зненацька будить їхній бренькіт, і хоч він лунає у наших вухах дуже виразно, насправді ніхто не дзвонив. Там свої слуги, свої особливі гості, вони, гості, впадають, аби забрати нас із собою, — і ось ми, налаштувавшись уже вставати, раптом бачимо, внаслідок нашого майже миттєвого перенесення до іншого, денного помешкання, що в покої ані лялечки, що ніхто не приходив. Раса, замеш-кана там, як рід перволюдків, двоснаста. Чоловік за мить постає жінкою. Предмети мають здатність перекидатися людьми, а люди друзями й ворогами. Час, поки хтось спить і бачить сни, зовсім не той час, у якому вершиться життя наяву. Іноді він імкне куди шибше, день збігає, мов чверть години, іноді плуганиться куди повільніше; тобі здається, ніби ти передрімав, а насправді ти спав цілий день. У цей час на колісниці сну ти спускаєшся в такі глибини, куди вже не сягнути пам’яті й на підході до яких дух мусить відступити. Запряг сну, подібно до запрягу сонця, біжить рівною ступою в атмосфері, де його не стримує жоден опір, і лише скалка чужорідного аероліту (кинута з небес кимось Невідомим) спроможна досягнути нашого рівного сну (інакше він не мав би жадної підстави уриватися і знай снувався б і снувався аж по віки віків) і змусити його рвучко розвернутися до реальности, пройти всі постої, перелинути через сусідні з життям терени, де сонний незабаром почує його відголоси, ще невиразні, але вже розрізняльні, попри свою спотвореність, і причалить до пробудження. Тоді ми пробуджуємося з глибокого сну якимсь досвітком, не тямлячи, хто ми такі, обернені в ніщо, нові, готові до всього, з мозком, очищеним від минувшини, яка досі була життям. А може, ще краще, як ми висаджуємося в яву ґвалтовно, і наші сонні думки, вихопившись крізь клапан забуття, не встигають вернутися одна по одній, поки ще не закінчився сон. Тоді, вивернувшись із чорного смерчу, що його — як нам здається — ми прошили (але ми досі не зважуємося сказати про себе: ми), ми лежимо, розпростерті, отупілі, безтямні — якісь «ми», позбавлені будь-якого змісту. Що ж то за страшний удар молотом приголомшив наше єство чи наше тіло, що воно про все забуло, заморочене аж до тої миті, коли пам’ять, прилинувши, поверне йому тяму й особистість! Але якщо нам залежить на цих двох способах пробудження, то не треба засинати, навіть глибоким сном, під знаком звички. Бо звичка чуває над усім, що тільки трапить у її тенета; треба її уникати, піймати сон тієї миті, коли нам здається, що ми й не думаємо спати, — коротше, піймати сон, коли він не перебуває під опікою прогнозованости, в товаристві — бодай прихованому — рефлексій. Принаймні у цих описаних мною пробудженнях (здебільшого вони бували в мене назавтра після обідів у Ла-Распельєр) усе діялося саме так: посвідчити це можу, я, химерник, який ув очікуванні, що смерть його визволить, за причиненими віконницями, не знає, що робиться у світі, сидить нерухомо, як сич, і, як сич, бачить щось лише у пітьмі. Все діється саме так, але, мабуть, лише шар клоччя, може, завадив би сонному дочути внутрішній монолог спогадів і безугавні теревені сну. Бо (цьому, зрештою, знайдеться пояснення в першій системі, розлогішій, містичнішій, астральнішій) тієї миті, коли сонний прокидається, він чує внутрішній голос: «Любий друже! Приходьте сьогодні до нас обідати, ми будемо вам дуже раді!» — і думає: «Так, я теж буду радий, прийду неодмінно»; потім, коли сон дедалі розвіюється, він раптом згадує: «А доктор сказав, що бабуся проживе лише місяць з гаком». Він дзвонить, він плаче на думку, що на його поклик прийде, як бувало давніше, не бабуся, не його вмируща бабуся, а байдужий служник. І поки сон водив його так далеко від світу, де живуть спогад і думка, по якомусь етеру, де він був самотній, більш ніж самотній, бо не мав навіть самого себе, того попутника, в якому ми усвідомлюємо себе, бачимо себе, — він був поза часом і його вимірами. Та ось заходить служник, і що ж? — він боїться спитати в нього, котра година, бо не знає, чи спав і скільки годин спав (він питає себе: може, не годин, а днів? Адже він повертається з того позачасся такий розбитий тілом і такий відпочилий душею, із серцем, сповненим такої туги, ніби він відбував подорож, надто далеку, аби вона могла тривати недовго). Звичайно, можна твердити, що є лише один час, твердити на тій благенькій підставі, що, глянувши на дзиґаря, ми переконуємося, що збігло лише чверть години, хай нам і здавалося, що минув цілий день. Та коли ми це констатуємо, ми вже прочумалися, ми поринули в течію часу пробуджених людей, ми випали з іншого часу. А може, навіть не лише з іншого часу, а й з іншого життя. Утіхи, зажиті уві сні, годі віднести до втіх дійсности. Досить згадати про найпростішу змисло-ву насолоду: хто з нас, прокинувшись, не задосадував, що уві сні ми зазнавали насолоди, а пробудившись, уже не можемо поновлювати її без краю протягом дня, боячись перевтомитися? Це ніби втрачене добро. Насолоду ми дістали в іншому житті, житті не нашому. Муки й
