У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

По праву руку з вікон моря вже майже не було видно. А з вікон по ліву — очам відкривалася долина, засніжена місячним сяйвом. Вряди-годи лунали голоси Мореля й Коттара: «Козирі у вас єсть?» — «Yes». — «Ну, тоді ви сам собі оборонник», — відповів на Морелеве запитання маркіз де Камбремер, йому було видно, що в доктора повна жменя козирів. «Ось вам дзвінкова краля, — сказав доктор. — Вам відомо, що вона світка? Вона світкує, вона й б’є. От і ґиґнув ваш сорбонник, — звернувся доктор до маркіза де Камбремера, — зостався тільки університет-ник». Маркіз де Камбремер признався, що йому невтямки, чому доктор з доброго дива заговорив про Сорбонну. «Мені вчулося, ніби ви сказали: «Ну, тоді ви сам сорбонник». — «Я сказав: «сам собі оборонник»!» Доктор накивав бровою на знак того, як дотепно він скаламбурив. «Стривайте, — додав він, показуючи на свого супротивника, — ось я зараз розтрощу його, як еспанців під Трафальгаром». Очевидно, доктор справді зробив удалий хід, бо на радощах, хихочучи, став поводити плечима, а це в сім'ї, в «роду» Коттаровому, було ознакою майже тваринної втіхи. У попередньому поколінні цей жест супроводжувався ще й іншим: затирати собі руки, ніби намилюючи їх. Сам Коттар раніше робив і той рух і той, але одного дня затирати руки перестав, тільки не відомо, завдяки чиєму втручанню — подружньому чи відомчому. Навіть граючи в доміно, коли він змушував партнера «помізкувати» і скористатися дублем-шість, що було для Коттара райською насолодою, він тільки поводив плечима. А коли він — у дуже рідку стежку — на кілька днів їхав до себе на батьківщину й зустрічався з якимось двоюрідним братом, який і досі затирав собі руки, то, повернувшись, хвалився жоні: «Неборака Рене надто вже провінціал». «Чи пан має пахолятко?

— сказав він, звертаючись до Мореля. — Ні? Тоді я ходжу старим Давидом». — «Що ж, у вас п’ять, ви виграли!» — «Блискуча перемога, докторе», — озвався маркіз. «Піррова перемога, — промовив Коттар, обертаючись до маркіза і дивлячись на нього з-над пенсне: його цікавило, яке враження справив його дотеп.

— Як маєте час, — сказав він Морелеві, — даю змогу відігратися. Мені тасувати... А, ні! Он під’їхали коні, відкладемо до п’ятниці. Я утну вам такого фигля, якого не так легко розшолопати». Вердюрени випроваджували нас. Принципалка примилялася до Саньєта, аби мати певність, що він завтра приїде. «Ви, хлоню, мабуть, без пальта, — сказав мені Вердюрен, якого вік уповаж-нював на батьківське звертання. — А погода, здасться, змінилася». Вердюренові слова неабияк мене врадували, ніби таємне життя, чергування у природі нових явищ заповідали інші зміни, зміни в моєму житті, і створювали для мене нові можливості. Тільки-но від’їжджаючі відчинили паркову хвіртку, як стало відчуватися, що на «кін» уже виходить інша погода; у чатинни-ку (де колись маркіза де Камбремер марила Шопеном) схоплювався свіжий вітрець, істна розкіш літа, і ледь чутно, лагідними для вуха переливами, комизистими вихорцями заходжувався вигравати поривчасті свої ноктюрни. Я подякував за плед, але потім, прибуваючи сюди удвох із Альбертиною, я його вже приймав — не так для захисту від холоду, як для збереження в таємниці нашого раювання. Кинулися шукати норвезького філософа, але марно. Може, йому зробилася сонячниця? Чи він боявся спізнитися на потяг? А може, по нього прилетів аероплан? Може, він сподобився внебовзяття? Так чи інакше, він зник, наче божество, ніхто навіть і не охнув. «На вас усе таке благеньке, — сказав мені маркіз де Камбремер, — а холод собачий». — «Чому собачий?» — спитав доктор. «Хай пан стережеться астми, — торочив маркіз. — Моя сестра ніколи не виходить увечері. Зрештою нині вона почувається зле. У кожному разі не йдіть простоволосий, зараз же надіньте капелюха». — «Ця задуха не від холоду», — напутливо проголосив Коттар. «Ага, ага,

— сказав маркіз де Камбремер, похиляючи голову, — якщо ви такої думки...» — «Авжеж!» — підхопив доктор, посилаючи маркізові з-над пенсне усміхнений погляд. Маркіз де Камбремер засміявся, але переконаний, що має рацію, наполягав на своєму. «А все ж, — зауважив він, — щоразу, як моя сестра вийде ввечері, у неї напад хвороби». — «Трахтуватися мені з вами смішно, — відповів доктор, не розуміючи, що це непоштиво. — А втім, на морі я не практикую, хіба що покличуть на консиліум. Тут я на канікулах». Канікули в нього затягайся навіть надовше, ніж йому, певне, хотілося. Коли маркіз де Камбремер, сідаючи з ним до повозу, сказав: «Нам пощастило, поблизу від вас (не з вашого боку бухти, а з того, але бухта в цьому місці така вузесенька) мешкає ще одне світило: доктор дю Бульбон», — Коттар налаштований з «деонтологічних» міркувань щадити самолюбство своїх колег, не утримався від вигуку, як того фатального для мене дня, коли ми з ним завітали до казино. «Який з нього лікар! Він лікар від красного письменства, його терапія — терапевтична фантастика, звичайнісіньке дурисвітство. Але це не заважає нам підтримувати нормальні взаємини між собою. Якби я не спакував уже валіз, я б на пароплаві махнув до нього». Проте, побачивши, якої міни прибрав Коттар, гомонячи з маркізом де Камбремером про доктора дю Бульбона, я відчув, що пароплав, на якому він був радий до нього махнути, дуже скидався б на той корабель, який спорядили салернські ескулапи, завзявшись погубити цілющі води, відкриті іншим лікарем-літератором, Верґілієм (той так само відбив у колег усю клієнтуру), але який при переході потонув укупі з ними. «Прощавайте, мій любий Саньєте, не забудьте приїхати завтра, ви ж бо знаєте, як вас любить мій малжонок. Він цінує вашу дотепність, ваш розум; атож, ви це за ним знаєте, він любить пирскати, але він не може без вас обійтися. Перше його запитання: «А Саньєт приїде? Я так люблю, коли він приїжджає до нас!» — «Я ніколи такого не казав», — похвалився Саньєтові Вердюрен з удаваною щирістю, яка мала підтверджувати правдивість слів Принципал-ки про його ставлення до Саньєта. Потім, зиркнувши на годинника, мабуть, на те, щоб скоротити прощання, бо тягло вже вечірньою прохолодою, він сказав машталірам, щоб ті поганяли коні, але