У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра - Марсель Пруст

пильнували на узвозі, а нас запевнив, що на потяг ми встигнемо. Кожного з «вірних» потяг мав довезти до його станції, закінчуючи на мені, бо ніхто більше не їхав аж до Баль-бека, і починаючи з Камбремерів. Камбремери висідали перші; щоб не гнати коней уночі по горі, вони сіли вкупі з нами до вагона в Дувіль-Фетерні. Насправді найближче до них було не від цієї станції (вона була досить відлегла від села і ще більше — від замку), а від Ла-Соні. Доїхавши до Дувіль-Фетерна, маркіз де Камбремер, як казала Франсуаза, хотів «тицьнути грошину» Вердюреновому машталірові (тому, хто журився і хто мав чуйну душу), бо маркіз де Камбремер був гойний і з цього погляду радше «вдався в маму». Але, мабуть, в ньому чи не озвався «тато», бо, даючи винагороду, він раптом завагався, ніби тут вкралася помилка: чи то його власна (скажімо, у пітьмі він дав су замість франка), чи то обдарованого, який проочив розміри цієї датки. Ось чому він сказав із притиском: «Даю вам франка, бачите? — і покрутив перед машталіром блискучою монетою, щоб «вірні» могли потім розповідати про це пані Вердюрен. — Бачите? Се цілих двадцять су, а кінець же короткий». Камбремери розпрощалися з нами в Ла-Соні. «Я скажу сестрі, — ще раз пообіцяв він мені, — що ви страждаєте на ядуху, її це зацікавить напевне». Я зрозумів його слова так: «Це її потішить». Його дружина, прощаючись зі мною, продемонструвала таку форму вжитку відомого мені прізвища, яка шокувала мене тоді навіть у листах, хоча згодом ми до неї й звикли, але яка у живій мові ще й досі, як мені здається, у своєму зумисному недбальстві, у своєму штучному панібратстві криє якусь нестерпну педантичність. «Рада, що провела з вами вечір, — сказала вона мені.

— Вітайте Сен-Лу, коли його побачите». Насправді Сен-Лу маркіза де Камбремер вимовила як «Сен-Луп». Так я ніколи й не довідався, хто вимовляв при ній таким чином це ім’я і що могло її впевнити саме в такій його вимові. Хай би там що, а вона опісля ще довго вимовляла: «Сен-Луп», а один чоловік, її шанувальник, її зітхальник, наслідував її в цьому. Коли інші казали: «Сен-Лу», обоє, відбиваючи язиком кожнісіньку літеру, вперто вимовляли: «Сен-Луп», чи то непрямо даючи іншим науку, чи то бажаючи бодай чимось вирізнитися. Проте, либонь, дами, пишніші за маркізу де Камбремер, сказали їй навпростець або натякнули, що вона неправильно вимовляє це ім’я і що те, що вона вважає за оригінальність, насправді помилка, через яку вона може здатися нешеретованою; так чи інакше, трохи згодом маркіза де Камбремер почала говорити «Сен-Лу», а слідом і її закоханець: може, та ж таки маркіза його вимуштрувала, а може, він сам зауважив, що вона вже не уникає скороченої, як їй здавалося, форми, і сказав собі: раз така чудова, така владна й така амбітна жінка дала задній хід, то вона вчинила так цілком свідомо. Найзатятішим із маркізиних шанувальників був її чоловік. Маркіза любила дратувати інших, іноді навіть дуже зухвало. Тільки-но вона починала скубти мене або когось там ще, маркіз де Камбремер зі сміхом позирав на жертву. Маркіз косо-очив — а завдяки зизуватості навіть дурні, розвеселившись, виглядають розумниками, — і коли він сміявся, на. баньці, досі геть білій, вискалювався краєчок зіньки. Так на захмареному небі прозирає нараз просинь. Зрештою, це делікатне дійство відбувалося під затулою монокля, подібного до того шкла, яке оберігає коштовну картину. Важко було вгадати, чи зичливо сміявся маркіз: «А, гультяю, можете пишатися: ви заслужилися на ласку збіса розумної жінки». Або ж цинічно: «Ге! ге! ласкавий пане! Ну як, приємно? Ковтнули й облизалися?» Або послужливо: «Знайте, я коло вас, я сміюся лише тому, що все це жарт, але скривдити вас не дозволю». Або жорстоким сміхом жінчиного спільника: «Додавати до жару приску я ще не встиг, але ж бачите, як я регочу з цих усіх шпильок, які вона вам підпускає. Я кишки рву зо сміху, — отже, це схвалюю, а я її муж. Але як вам спаде охота відбрикуватися, тоді, паничу, доведеться мати справу зі мною. Спершу я дам вам по пиці, аж виляски підуть, а потім ми схрестимо шпаги в Сорочому Броді».

По-всякому Можна було тлумачити маркізів веселий гумор, але факт лишається фактом: вибрики його дружини швидко припинялись. Тоді й маркіз де Камбремер переставав сміятися, і його метка зіниця пропадала, а що з тих кількох хвилин ми встигали відвикнути від його білкатого ока, то зараз це око надавало рум’яному нормандцеві чогось безкровистого й заразом екстатичного, нібито маркіза щойно оперовано або нібито його око, з-поза монокля, благало небо про мученицький вінець.

Розділ третій

Гризоти барона де Шарлюса. — Його уявна дуель. — Зупинки «Трансатлантика». — Втомившись від Альбертини, я хочу порвати з нею.

Я падав з ніг — так мене морив сон. На мій поверх мене завіз не ліфтер, а зизуватий грум, який заходився мені розповідати, що його сестра живе з багатим паном і що знічев’я вона надумала була вернутися додому, а той пан розшукав матір зизуватого грума та інших щасливіших її дітей, і мати негайно відпровадила цю пришелепувату до її ласкавця. «Бачте, пане, моя сестра — велика дама. Грає на фортепіано, говорить по-еспанському. Ви б і не здогадалися, що це сестра простого службовця, який везе вас ліфтом; вона не відмовляє собі ні в чому, має свою покоївку; мене анітрохи не здивує, якщо вона колись заведе собі власний повіз. То бачили б ви її! Вродливиця! Правда, вона задавака, алб на її місці кожна задавалася б. А яка дотепниця! Ніколи не поїде з готелю, не випорожнившись у шафу чи в комоду, — то такий гостинчик для покоївки, а та мусить прибирати. Вряди-годи і в дрожці накладе; заплатить кучерові, а потім десь зачаїться і стежить, як кучер той шарує фіакр і кляне все на світі. Батькова ідея пристроїти мого молодшого брата в давнього свого знайомого — проїжджого індійського принца — теж виявилася щасливою. Звичайно, це зовсім інший випадок. Але брат розкошує. Якби не подорожі, було б не життя, а мрія. Один я поки що кукаю. А втім, буде свято й на нашій