Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
— Та тут більше награбованого, ніж нажитого.
— Хапали в хапиці, хапиця Ж по пиці!
— Як набулося, так ізбулося!
— Протряслися ж пани! Пострибали, як рись — коза80!
— Хай би їх чорт на глибоке не носив, то й не втопились би.
— Як біг біглець та витріщив кінець!
— Не жалуй вухналя, бо підкову згубиш!
— Скидай, хлопці, кожухи та зодягайся в шуби панські!
— Тю на тебе! Чи воно не однаково тепло?
— Тепло то воно тепло, та тільки в кожусі — свобода, а в шубі — прислужництво.
— Не саму ж саламаху та щуку — рибаху козацтву вживати!
На радощах безтямних од тої здобичі, що тисячокротно перевищувала корсунську, співано й пісню про мене, щойно складену:
Ой Хмелю, Хмелику!
Вчинив єси ясу
І поміж панами
Велику трусу!
Однак, здається, та пісня й не пішла далі поля пилявцівського, бо вже там обачливіші затягували й іншої:
Отамане наш,
Не дбаєш за нас,
Бо вже наше товариство
Як розгардіяш!
Та чи ж багато було обачливих? Старшина козацька й собі кинулася на здобич велику в скарбах і фантах81, кожен тягнув до себе, рвав у іншого з рук, ще й прибігали до гетьмана, щоб розбороняв і встановлював справедливість. Генеральний мій обозний Чарнота, щоб придобритися до гетьмана і утвердитися другим чоловіком у війську, взявся відбивати майно буцімто для мене, а тоді справді позвозив до мого намету безліч бочок з сріблом і золотом, скринь з шатами і тканинами, позганяв більше сотні коней породистих турецьких, а непородні тисячами блукали по таборі, марно Шукаючи бодай травинку.
— Що се? — поспитав я Чарноту.
— Відправимо до Чигирина, може, сам гетьманич і допровадив би, щоб сховати дишкретно.
— Ага. Щоб знов казали, що Хмельницький закопує в землю скарби? Бачиш, який у мене намет, який мій одяг і їжа яка? Чи треба мені сього! Аби лиш ранкори82 супроти гетьмана викликати!
— Та коли ж Бог дав так много всього, то гріх і не поживитися! — засміявся Чарнота. — Коли сам не хочеш, то я поховаю. Пригодиться в нашій потребі великій.
Виговський, що єдиний, здається, з моїх старшин не погрів рук коло здобичі, зауважив без своєї звичної обережності:
— Замість свободи здобули в шляхти тільки майно.
— Хто що має, те й втрачає, — відповів я пану писарю генеральному, — а чи тобі, пане Йване, шкода багатств братії своєї?
— Смішно мені, гетьмане, дивитися, як хлопство з татарами на срібних тарелях конину в’ялену їсть.
— Хіба не однаковий рот — у пана та хлопа, і чи не пасує срібна таріль кождому?
Виговський зітхнув.
— Лякає мене, гетьмане, як би пилявцівські донативи83 не зашкодили в нашій справі великій. Бо коли коштовності мішками стануть продаватися за безцінь, то чи ж не станеться того й з життям людським!
— А коли воно цінувалося дорожче?
— Та й до звичайного розоріння призвести все це може. Вже сьогодні віл, за якого гданські купці давали 20 золотих, іде за чотири або м за два, за барана дають лиш шістнадцять грошів, а за вепра тільки чотирнадцять, тоді як кварта горілки йде за двадцять.
— Гей, пане писарю, не лякайся демонів золота! Звідки ж візьмуться чоботи, свищ, барабани, хоругви, самопали й гармати, коли бракуватиме золота?
— Хто ж стане дбати про хліб і м’ясо при такім знеціненні?
Уряд, який візьметься нагодувати народ, неминуче змушений буде визнати своє безсилля. Народ сам себе годує, тут не поможуть йому ні царі, ні Боги. Уряд уміє їсти тільки сам, а не годувати інших. Я ж повинен годувати військо, тому беру в народу те, що мені потрібно. Потреби ж сі бувають неоднакові. Одна влада гнобить народ, інша хоче його визволити. Одна живе несправедливістю, як хлібом щоденним, інша виборює справедливість для всіх золото теж може дати справедливість, коли воно всім приступне.
— Не вірю в таку його приступність, — одверто мовив Виговський.
— А я вірю!
Пан Іван змовчав. Самійло б не змовчав, коли не погоджувався, а Виговський не наважився вглиблюватися в суперечку з гетьманом своїм, я ж не надав тому значення, а шкода. Людина безборонна перед власним становищем, надто коли воно високе. Мав би я вже пильніше приглядатися до тих, кому роздавав уряди, кому довіряв душі і майбуття. Таємні думки, таємні наміри, затаєні й притаєні — хто розкриє? Як довідатися, як зазирнеш у чужі душі? Перед цим зупиняється не тільки найвища влада, а й сам Господь Бог. Приходили до мого намету, дякували за ласку, запевняли у відданості, пили за здоров’я гетьманське, а тоді йшли у свої полки і кожен робив, що хотів. І в цьому безберегому морі каламутному я мав бути повелителем, Посейдоном і Амфітріоном? Яке ж далеке воно від збитої плече до плеча когорти, незламної фаланги, залізного легіону римського! Розгойдана безберега стихія пристрастей, хотінь, свавілля. Хто міг це опанувати, для кожного знайти властиве слово, лишаючись і людиною, і гетьманом водночас? Шкода говорити!
Я скликав старшин з усього війська і питав: що будемо робити далі? Не приховував пригніченості духу, бо після кривавих битв під Жовтими Водами й Корсунем ця пилявцівська химерна баталія видавалася мені якимсь зловорожим знаком.
— Заніс руку, а вдарити нікого! — мовив я до старшин. — Втекли пани перед нами, як перед карою Божою. В таборі їхнім було срібла більше, ніж свинцю, і більше слуг, ніж воїнів. Срібло ми забрали, слуги втекли. Тепер жде нас тільки свинець і самі воїни. Починаючи своє діло святе, стояли ми перед вибором: загинути з ганьбою чи зі славою. Тепер показали всьому світові, що не загинули, живемо і набираємо на силі. Ворог колись був страшний для нас, тепер, хоч зодягнуті в залізо, вмирають, щойно побачивши козака. Немає вже перед нами ні Жолкевських, ні Ходкевичів, ні Конецпольських — самі тільки Тхоржевські та Заянчковські. Сумне видовище. Побачили ми тут, під Пилявцями, що ліпше військо оленів з вождем левом, аніж військо левів з вождем оленем. Сто тисяч утекло від нас, стративши в сутичках, може, якусь тисячу. Знак лихий не тільки для ворога, але й для нас, бо не знаємо тепер своєї сили. Сто тисяч — то ще не весь народ і не все королівство. Можемо йти далі хоч і до Вісли, до Варшави, можемо загнати панів сеймових до Гданська, або й до Нідерландів, чи до французького короля, але чй стане нашої сили і чи є потреба виходити з рідної землі, яка помагає
