Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
Регіментарі, перелякавшись «орди», скликали військову раду, і після криків, прокльонів, звинувачень вирішено було відвести табір до Старокосшнтанова на зручніше місце і там укріпитися як слід, а військо мало зостатися тут під рукою Вишневецького і стримувати того «мізерного козачка», як звано мене було між панством. Вози Заславського, Конецпольського й інших значних панів мерщій рушили з табору, в темряві ніхто нічого до ладу не міг розібрати, вмить облетіла всіх чутка, ніби регіментарі з своєю кіннотою втікають, лишаючи всіх напризволяще, шляхту і її службу охопив жах, вже їм видавалося, що звідусюди наступають на них козаки з татарами, хоч то наступали на них власна їхня пиха дурна, сваволя, неправда, утиск бідних, і вже тепер ні страх, ні любов до вітчизни, ні гонор, ні погрози, ні кара інфамії — ніщо не могло повстримати цих перестрашених нікчемних вояків, і вони кинулися втікати, почався, може, найганебніший exodus77 в діях їхніх, втікали, ніким не гнані, забувши про своє шляхетство, про сором, про те, в якім стані лишається Річ Посполита. Заславський тікав до свого Вишнівця, Конецпольський до Бродів, Остророг до Одеська, Вишневецький на простій підводі домчав до свого Збаража, а вже другого дня був у Львові, маючи при собі всього лише двоє людей, що позосталися з усього його війська. Пан Кисіль, покинувши карету свою сенаторську, не зважаючи на подагру, допав коня і втікав наперегінці з молодими шляхтичами. «Біжать усі, і я з ними біжу в скаліченім своїм здоровлі — сам не знаю куди, — скаржився гірко. — О Вислу вже деякі за сей час оперлись».
Боронились тільки німці, найманці з гвардії королівської Оссолінського, та їх була жменька, всі вони погинули, і перед моїм козацтвом став величезний, не бачений ні в яких війнах, покинутий напризволяще табір.
Сто тисяч возів, карет, ридванів без запрягу, без жодної коняки, дорогі шатра, встелені килимами, із золотим і срібним посудом на різьблених столах, з вином, налитим у коштовні келихи й не випитим, бронзові ванни з нагрітою для купання панського водою, засмажені туші биків і кабанів над загаслими вогнищами, на столах вилиті з цукру леви, кози, лані, дерева, посуд з безцінної порцеляни і срібла. Навіть рукомиї з чистого срібла, їхали ніби й не на війну, а на ярмарок, щоб поміняти всі свої коштовності на козацькі рядна та попони. Луки на сідлах срібні, чепраки гаптовані золотом, шаблі з срібною насічкою, остроги золоті й срібні, стремена позолочені, кунтуші бархатні з опушкою дорогого хутра, на грудях золоті ланцюги, з шапок звисали ниті з самоцвітами. Тепер утікали так, що погубили й шапки. Все кинуто, пани шляхта втекли як стояли, зоставляючи весь свій маєток, рятуючи самі душі. Один лишив сукню, підшиту соболями, з діамантовими тороками, цінену на 80 тисяч золотих, молодий козак, ухопивши, кинув її на спину коневі замість попони, інший забув узду, саджену коштовним камінням, варту, може, й усі сто тисяч, — козак знайшов її сховану в торбі; ще в іншого приготовлені литі з срібла лати й шолом, котрі козак вважав за зброю самого святого Юрія — Змієборця; той привіз із собою, а тепер кинув 40 бочок вина угорського, а той — шовком і золотом шемеровані намети, взяті ще в турка під Хотином, — козаки порізали їх, аби привезти дарунки жінкам; ще один приставив двадцять тисяч червоних, мабуть щоб викупитися з неволі, якої міг сподіватися; а той притяг карету вартістю в 30 тисяч золотих, сподіваючись їхати послом до Порти після вікторії над козаками. Князь Заславський згубив навіть булаву регіментарську, саджену туркусами і ясписами. Та що булава, коли честь навіки загубили, майнувши навтьоки, гнані лиш власним страхом, топчучи один одного, як то було під Старокостянтиновом, де обломилися на мості і, не можучи переправитися через Случ, мусили гинути.
Сталося це в ніч на четвер перед воздвижениям, в ту ніч пилявцівської ганьби для шляхти захиталося ціле королівство і стало розвалюватися, так що вже ніхто не зміг ніколи тому зарадити. Вважали нас мотлохом, самою грозою своєї настави замірялися поскромити, пишнотою й розкішшю прагли засліпити й знетямити. А ми ж вийшли з степів скіфських, може, й походили од тих скіфів, що про них Геродот казав: «Серед усіх відомих нам народів тільки скіфи володіють одним, але найважливішим для людського життя мистецтвом. Воно полягає в тім, що жодному ворогу, який напав на їхню країну, вони не дають порятуватися, і ніхто не може їх настигнути, коли тільки вони самі не допустять сього».
Коли підніметься весь народ, його не здолає ніяка сила. Не здолає і не підступиться зовні. Зате може підточити зсередини. Як шашіль, наосліп, уперто, невідступно. Ця зла сила — жадоба, заздрісність, юрность78. Мав я зіткнутися з цим під Пилявцями, а далі — ще більше.
Тим часом же військо моє гуло, мов бджоли до весни. Кинулися на табір безпанський, остовпіли від багатств, що лежали в багні, взялися до здобичі, починався судний день. Тиснява, драча, гук, сміх, розгарш79.
— Отеє пани!
— І плюдри зоставили!
— Так темно ж було надягати!
— Сказали б, то ми й присвітили б шаблями в очі!
— Вони й самі хваляться, мовляв, що пан, то й шабля.
— А в нас що козак, то й воля. А волі ніякою шаблею не утнеш.
— Коли кого пан налякає, то послі й торба спать не дасть.
— От і розторгувалися пани на нашій землі. А
