Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
Отак, присунувшись під Старокостянтинів, я вибрав собі для стояння місцевість за болотистою Ікавою під пилявцівським замчиськом, нікчемним і занедбаним (пани зневажливо звали його «курником»), і став ждати терпляче, хто ж перший прийде до мене: комісари пана Киселя чи військо, яке регіментарі з Вишневецьким скупчували під Чолганським Каменем? Війська того налічувалося вже понад 30 тисяч, та ще втроє більше було обозової служби з мушкетами. Сто тисяч возів з припасами сунули до Пилявців. Які дороги треба для них? І що то за військо, обтяжене таким майном? Не тільки значніші пани, але й звичайна шляхта поставились на сей похід, палаючи бажанням стлумити ребелію і потоптати козака. Вибралися панята не так із залізом, як із сріблом і золотом, виступали з незвичною розкішшю, їхали в позолочених ридванах, везли дорогі шати, коштовний посуд з усієї корони, клейноди, дорогі вина, обтяжені Церерою і Бахусом. Сім воєвод, п’ять каштелянів, шістнадцять старост — і всі хотіли командувати, що не панек, то хотів бути гетьманек. Хвалилися, що військо таке — хоч і Стамбул брати. Не Мали ніколи такої сили зібраної ні Жолкевський, ні Ходкевич, ні Конецпольський, ні самі королі.
Про моє ж військо пани й не відали достоту. Зневажали не знаючи, пиха засліплювала їх, а там ще Семко Забудський, якого я за нестерварівську різанину звелів прикувати до гармати, перегриз якось ланцюга і з нашийником, мов пес, прибіг у шляхетський табір і підняв дух панству; мовляв, у Хмельницького військо хоч і велике, може й до ста тисяч, та геть заморене, голодне, все в незгодах, дві третини без стрільби, з самими киями, хлопство прийшло на війну просто від плуга, тепер утікає, окопу немає ніякого в таборі, обережності теж, бо ціле військо щодня п’яні, Семко сам прибіг п’яний, пани й повірили.
Сунули на нас, вже вважаючи мертвими. Я терпляче ждав. Хочуть, то хай прийдуть і спробують вдарити. Не ми йдемо — на нас ідуть. То чия ж вина і хто гріх бере на душу?
Перед цим я знов і знов писав листи мало не всьому світові, пересилався з ордою і Портою. Мені ще не вірили, до мене придивлялися й приглядалися, хоч після Жовтих Вод і Корсуня вже й помітили, великі володарі не квапилися прийняти до свого грона простого козака, тож якою радістю став для мене лист із Стамбула від давнього мого знайомця Бекташ — аги, який справді не загубився за ці літа, а проник в заплутані нетрі султанського двору, став вихователем спадкоємця султанського, а тепер уже був «названим батьком султана», 60 щойно на трон сів його вихованець, семилітній Мехмед, син Турхан — валіде, яка походить з козацької землі, тому він, Бекташ — ага, охоче приймає в свої названі сини і гетьмана українських козаків Хмельницького, доблесть якого йому давно відома. Молодий султан уже звелів ханові Іслам — Гірею вдарити всією силою на королівство, щоб помогти козакам, а він сам, хоч семилітній ще тільки, хоче йти з ними в той сяйливий похід.
Згодом казатимуть, ніби переворот у Стамбулі вчинив Хмельницький, убивши султана Ібрагіма і посадовивши на трон сина українки. Може, й хотів би я мати такі довгі руки, та шкода говорити. Але гріх було й знехтувати таким дарунком долі, тож велів я панові генеральному писарю просто з табору нашого готувати поважне посольство до Стамбула і не пошкодував одправити з війська одного з своїх найліпших полковників Филона Джелалія, бо ж він був колись зі мною разом у неволі й теж трохи знав Бекташ — агу.
Уклав я листа до султана, нічого й не обіцяючи, але з належною пошаною:
«Найясніший милостивий цісарю турецький, пане наш великомилостивий! На довгі й безкінечні літа доброго здоров’я і щасливого над усіма панування вашій цісарській милості зичимо, поклін і служби наші!
З листа Бекгаш — аги бачимо, що ваша цісарська милість, пан наш милостивий, на нас, слуг твоїх, ласкав бути рачиш. Велцесми нині з того тішилися всім Військом нашим Запорозьким і велце просимо вашої цісарської вельможності, аби на нас, слуг своїх, був ласкав. Бо ж ми за всяке братерство і приязнь з ханом готові всігда до услуг вашої цісарської вельможності і проти кождого неприятеля стояти.
Також козакам заказали, щоб у панства вашої цісарської милості не вторгалися. І завсігди будем пильнувати того, аби ні один неприятель не прийшов і зла в панствах ваших не чинив. Так нам в згоді за се стояти з татарами, один за один разом доходити, дай Боже так навіки бути в цриязні, недобра хотіти кожному неприятелю, а за ласки вашої цісарської милості віддячувати».
Ламатимуть ще голову над моїми посланнями до султана, та ніхто до ладу їх так і не витлумачить, бо велику гру спроможні збагнути тільки великі уми й державні мужі, які керуються не щоденними клопотами, а вищими потребами. А чи відомо вам, до слова, що «цісар» по — латині означає «чуприна»? А що писав до малолітнього хлопця, то робив те, бо не мав вибору. Однаково ж усі послання читає не сам султан, а його лукаві двораки, опріч того, у такому великому царстві вже й не важить, який султан — старий чи малий, мудрий чи дурний, — таке царство, як я вже колись казав, нагадує великого важкого воза, попхнутого щосили з довгої гори, і вже той віз котиться сам собою, чи є на нім фурман, чи й немає, чи є коні в запрягу, чи теж немає, віз котиться без упину, трощить і ламає все на своїй путі, і немає сили, яка б його зупинила, хіба що якась каменюка попаде під колесо і виверне розвору та попровадить того воза трохи вбік, та й знову мчить він ще несамовитіше.
Скільки тих возів, як поглянути довкруж, котилося вже на сім світі, і всі мовби на мою землю, відкриту всім вітрам і лихам, а вже й тут ось панство попровадило на мене одразу своїх сто тисяч возів, карет та ридванів, так ніби мірилися підгорнути козацтво все під колеса, потоптати кіньми, вимостити собі козацьким трупом дорогу в медоплинні степи та до молочних рік України. Розгортали пани військо навмисне широко, щоб налякати козацтво. Мовляв, коли Хмельницький побачить таку страшну силу, то скочить на швидкого коня і сховається у своєму Чигирині, а звідти, коли
