Я, Богдан - Павло Архипович Загребельний
— Маю доручення від королевича Яна Казимира.
— Ото вже мова справжня: від королевича! Слухаю тебе, пане Немирич. Хоч сказати щиро, вважав, що прибув ти не від Яна Казимира і не від брата його Кароля, а від трансільванського воєводи Ракоці. Та, бач, старий Ракоці помер, а за молодого ти ще, мабуть, не станеш триматися.
На блідому лиці Немирича промайнув ледь помітний усміх.
— Пане Хмельницький, Ракоці дисиденти, а корона польська може дістатися тільки католику.
— Гай — гай, пане Юрію. А Стефан Баторій? Хіба не був протестантом, а тоді не перехрестився на католика, щоб одружитися з Анною Ягеллонкою! Забув ти, що Зигмунд Ваза мовив? Задля корони польської можна стати і єзуїтом! Ну, та королевич Ян Казимир був уже і єзуїтом, і кардиналом, тепер, кажеш, зветься королем шведським, а хоче ще й польським стати.
— Запевняє тебе, пане гетьмане, що коли станеш на його боці при обранню і здобуде він корону, то проголосить повну амністію, задовольнить усі вимоги, примножить вольності козацтву давні і закаже ступати шляхетській нозі за Білу Церкву.
— Що ж то й за обіцянки: за Білу Церкву! А я вже Случ перейшов і до Бугу йду, а там, може, й до Вісли.
Немирич пустив поза увагою ті мої слова, поважно вів далі.
— Королевич Ян Казимир, як ти, певно, помітив, пане Хмельницький, не допустився ніяких ворожих посунень щодо козацтва. Кароль Фердінанд своїм коштом виставив уже проти тебе дев’ять тисяч найманців, обіцяє утримувати понад десять тисяч їзди кінної. Його підтримують хіба що такі нерозважливі голови, як Вишневецький. За Яна Казимира стоять усі наші мужі державні, з — поміж них сам канцлер Оссолінський і Радзівілл. Папський нунцій Торрес має лист до сейму від його святобливості.
— І папа наважується назвати ім’я того, хто любий його серцю? Не боїться прогадати?
— Папа висловлює сподівання, що сейм увінчає короною природного королевича.
— Вельми обачно!
— Однак нунцій має повноваження від себе сказати слово на користь Яна Казимира. Так само посли короля французького д’Арпанжон і друг пана гетьмана граф де Брежі…
— А також посол від королеви Христини, і від цесаризиків87, і від електа Бранденбурзького, і, мабуть, від султана Мехмеда… Така компанія знатна, що куди вже там простому козакові з своїм вусом!
— Пане гетьмане, ти засвідчив свою силу перед усією Європою. Королівство стоїть безборонне і сподівається хіба що на Боже заступництво. Чи треба казати, як багато важить сьогодні твій голос?
— Ага, сьогодні?! А взавтра? Знов почнеться те саме, що триває цілих сто літ? Пан Кисіль шле мені брехливі листи, а в сенаті обмірковує, як розчавити шляхетським чоботом мою голову. Мабуть, чув ти, як він розпинався на сеймі: «Я польський дворянин і сенатор. Предки мої, хоч руські, та Свентольдичі, які своїми радами й прикладом з’єднали дворянство роксоланське з тілом Речі Посполитої. Я нічого спільного не маю з бунтівниками: там немає шляхти». А я маю слухати всіх тих брехливих сирен? Гай — гай! Ти прибився нізвідки з голими словами — і я маю вірити? Бачив мій табір, пане Немирич? То не слова, то жива могутність народу цілого! А ще підходить орда з Тугай — беєм, моїм побратимом. Чи нам досить слів? Я йду туди, куди йшов, і нависатиму над панством, як меч караючий! Передай про се тому, хто тебе послав. І запевнень твоїх мені мало. Від короля Владислава мали ми листи з королівськими печатями, а Потоцький потоптав і ті печаті. Шкода говорити! Хай пришле мені Ян Казимир своїх послів туди, де я буду. А вже тоді подивлюся. Йду туди, куди йшов!
Виговський тоді змовчав, про Немирича мови не заводив, та за кілька днів поставив переді мною нового гостя.
— Прибіг твій хрещеник переяславський, гетьмане, — сказав безвиразно.
— Як зветься? Хто такий?
— Каже: Павло Тетеря. Мовляв, ти його батько хрещений.
— Тетеря? Ну! Де ж він?
— Зараз буде. Та тільки лячно мені, гетьмане, стає, як погляну, що відтручуєш од себе людей задних. Не сталося б того й з хрещеником твоїм. Він — бо теж шляхтич індегнатований і, здається, освічений вельми, може, як і пан Немирич, якого ти прогнав од себе ні з чим.
— Ні з чим? Як то? А голова на карку — хіба то вже така малість? Одне моє слово — і козацтво б розшарпало його на такі шматки, що й у день Страшного суду ніхто не позбирав би до купи. Прийшов до мене цілий, відійшов теж цілий.
Виговський мовчав осудливо. Не наважувався встрявати в суперечку, але й од свого не одступався. Стояв, мов докір моїм учинкам нерозумним. А що ж розумне? Чи тільки те, що вважає мій писар генеральний? І я мав не відпускати того пройдисвіта з пустими руками, а мерщій вручити йому свої універсали гетьманські на підтримку елекцїї Яна Казимира? Тоді хто ж обере короля — гетьман Війська Запорозького чи пан Немирич та пан Виговський? Коли вже я надумав, то споряджу на сейм своє посольство козацьке та й звелю: чиніть так, а не отак — та й по всьому. Чи, може, хотів би спрямовувати руку гетьманську, пане писарю? Закороткі руки Бог тобі дав!
Рвалося все це з мене, та я гамував ті слова в собі, тільки важко поглянув на Виговського, а пан Іван мовби знітився, і засовався на своїм стільці, і навіть засоромився на своє натренство. Коли б же вмів я прозирати будущину не тільки всього народу, а й кождого, передовсім усіх тих, ким оточував себе, в кому хотів мати опертя! Побачив би я тоді, як над могилою моєю пан Виговський видере булаву з рук мого сина нещасного, а тоді, розмахуючи булавою, понищить усе найсвятіше, зроблене мною, оббреше мене і мій народ, примилившись до старшини продажної
