Зима у горах - Джон Вейн

Не даючи їм передумати, Роджер рішуче промовив:

—     Я був свідком аварії.

—     Ваше прізвище й адреса, сер? — спитав констебль.

Роджер відповів і провадив далі:

—     На мою думку, шофер вів автобус під гору надто швидко. Зважаючи на дорожні умови.—Остання словесна фігура сподобалася йому самому: «зважаючи на дорожні умови» — це мова справжнього англійського судочинства.— Потім попереду з бокового путівця виїхав ваговоз...

—     Як далеко попереду? — перебив сержант.

—     Точно сказати не можу.

—     Але ж ви заявили, що були свідком цієї пригоди.

—     Так, був, проте стверджувати під присягою, на якій саме відстані перебував ваговоз від автобуса, коли наш водій побачив його, не можу.

—     А приблизно сказати ви можете?

Роджер замислився.

—     Ні, точної цифри назвати не берусь.

—     Ваговоз з’явився раптово?

—     Не більш раптово, ніж вважається нормальним. Через усі ці несподівані перехрестя та високі укоси, між яких петляє дорога, у кожного, хто сидить за кермом, тут виробляється шосте чуття. Це, звичайно, не стосується водіїв не з місцевих...

Піщано-рудий сержант, скептично подивившись на Роджера, сказав:

—     Я назвав би це ухильною відповіддю, сер.

—     Я бачив, як усе сталося,— раптом подав голос Герет.

Він рішуче проштовхався крізь гурт пасажирів і став попереду, вимагаючи до себе уваги полісмена.

—     І ви бачили? — спитав сержант, вкладаючи в свої слова максимум чемного скептицизму. Адже обов’язок поліції знати все, що відбувається у ввіреному їй районі.

—     Вам моє прізвище й адреса відомі,— сказав Герет до констебля. Я саме стежив за дорогою. Ваговоз з’явився з-за повороту далеко попереду. Шофер мав цілком достатньо часу, щоб загальмувати і не наскочити на той ваговоз, якби хоч трохи вмів водити автобус.

На якій відстані був ваговоз? — спитав сержант, пильно дивлячись Герету в очі.

Без найменшого вагання Герет відповів:

—     На відстані сімдесяти п’яти ярдів.

—     Сімдесяти п’яти? — холодно перепитав сержант.— Не вісімдесяти?

—     Сімдесяти п’яти,— повторив Герет.

Констебль записав названу цифру.

Сержант неквапливо повернувся до всіх спиною і подався до перехрестя, звідки виїхав «додж». Там він трохи постояв, дивлячись на заметений снігом путівець. Сонце уже зійшло, і на сліпучо-біле тло лягли довгі синюваті тіні.

—     Дивно,— пробурмотів сержант сам до себе. Потім повернувся до автобуса і сказав, дивлячись на Гіто: — Бічну дорогу закрито. Там розчищено лише невеликий майданчик. Ви не могли проїжджати там. Ви, мабуть, заїхали туди спеціально.

—     Авжеж, спеціально,— погодився Гіто,— Я заїхав туди розвернутись.

—     Вам треба було розвернутись? Ви приїхали сюди такої рані і вам треба було розвернутись, щоб їхати назад?

—     Так. Я дещо забув.

—     Що ж ви забули?

—     Сніданок,— відказав Гіто.

Сержант різко повернувся до пасажирів.

—     Ну, люди добрі, ви вільні, можете йти,— сказав він,—

У нас досить свідків, і нема потреби затримувати вас далі.

—     А як щодо транспорту? — вигукнув містер Ідріс Джонс.          ...

—     Спустіться вниз, там ходять автобуси компанії «Дженерал»,— порадив сержант.— З гори йти легко.

—     Але вкрай незручно,— заперечив містер Ідріс Джонс.— В декого з нас відповідальна робота. А нас тут затримали.

—     Якби поліція,— пояснив сержант,— була зобов’язана щоразу, коли трапляється дорожня пригода, відповідати за доставку кожного туди, куди він їхав, нам довелося б облишити поліцейську службу і стати таксистами.

—     Від чого суспільству було б набагато більше користі,— стиха, але так, щоб його почули, промовив містер Кледвін Джонс, рушаючи в дорогу.

—     Роблячи такі зауваження, містере Джонс,— сказав сержант,— будь ласка, переходьте на валлійську мову. Тоді я зможу вдавати, ніби вони призначаються не для мене. Зауваження, зроблені англійською мовою, є офіціальними і записуються в протокол.

—     Поки ви тут стоїте,— дошкульно мовив містер Кледвін Джонс,— мабуть, з півдюжини водопровідних магістралей висаджено в повітря, а двох-трьох чоловік вбито в ліжках.

І він повів свій ремствуючий гурт пасажирів униз.

—     Отже,— сказав сержант,— в поліцейському відділку мені будете потрібні ви й ви,— він показав на Гіто і тхора,— Дасте пояснення. Всі інші мені не потрібні.

—     Я теж бачила аварію,— втрутилась Дженні.

—     І я бачив усе від початку й до кінця,— заявив Айво.

—     Одержаних свідчень досить,— сказав сержант. Якщо

ми висунемо звинувачення в порушенні правил безпеки руху, то, можливо, викличемо й вас. Але, враховуючи погодні умови, суддя, очевидно, не визнає його винним. Цього ранку такі незначні аварії траплятимуться по всьому Північному Уельсу. А втім,— глибокодумно провадив він,— як на мою думку, звинувачення тут, мабуть, матиме більш серйозний характер.— Він раптом повернувся до тхора.— У вас є шоферські права?

На якусь мить тхір наче закам’янів. Потім з болісного млявістю руки його заворушились, він вийняв з кишені маленьке червоне посвідчення і дав сержантові. Той лише мигцем глянув на документ і одразу ж повернув його тхореві.

Не мороч мені голови, хлопче,— сказав сержант.— Це не те. Твої права дозволяють тобі водити тільки мотоцикл.

Тхір зробив кволу спробу здивуватись.

Мабуть, я взяв з собою не те посвідчення,— пробурмотів він ледь чутно.

—     Ти ще матимеш можливість показати своє справжнє посвідчення на право водити засоби громадського транспорту, якщо воно в тебе є, сказав сержант.— Якщо покажеш, звинувачення буде набагато легшим, відповідатимеш тільки за те, що не мав його при собі, сидячи за кермом.