Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Там щось є внизу, – сказала вона й наблизила ліхтар до поверхні ставка.
Вода заграла примарними відблисками.
– Бачиш? – запитала Алісія.
На споді, повільно посуваючись, колихалася якась чорна маса. Варґас роззирнувся довкола й помітив якусь жердину – держак чи то від граблів, чи від щітки для чищення басейну. За багато років усе волокно позлазило з неї, але металеве пруття ще трималося на кінці. Варґас занурив жердину у воду і спробував дістати темний предмет. Коли він торкнувся його, предмет перевернувся і став неначе розгортатися у сповільненому темпі.
– Обережно, – попередив Варґас.
Відчувши, що металевий гачок зачепився за щось міцне, він потягнув щосили. Темна маса стала підійматися з глибин басейну. Алісія відступила на кілька кроків. Варґас перший збагнув, що це за предмет.
– Відійди, – пробурмотів він.
Найперше Алісія впізнала костюм, адже сама була присутня під час його купівлі в ательє на Ґран-Віа. Обличчя, що виринуло над водною поверхнею, було біле, як крейда, а очі здавалися двома овалами відшліфованого мармуру, помережаного темною сіткою капілярів довкола зіниць. Шрам на щоці, який вона сама ж і лишила, перетворився на пурпуровий знак, немовби випалений вогнем. Голова схилилася набік, і стало видно глибокий розріз, який розпанахав горло.
Алісія заплющила очі й схлипнула. Відчувши на плечі Варґасову руку, вона спромоглася промовити:
– Це Ломана.
Коли вона розплющила очі, труп уже знову занурювався під воду, обертаючись довкола своєї осі зі схрещеними на грудях руками, аж доки не торкнувся дна. Алісія звернулася до Варґаса, який пригнічено дивився на неї.
– Вілахуана казав, що він збирався сюди. Хтось, мабуть, простежив за ним.
– Або, можливо, він натрапив тут на щось, чого не очікував.
– Ми не можемо лишити його так.
Варґас похитав головою.
– Я про це подбаю. Пізніше. А зараз ходімо звідси.
Поліціянт узяв її попід руку й м’яко повів до сходів.
– Алісіє, цей труп пролежав тут щонайменше два чи три тижні. Ломану вбили ще до того, як ти приїхала до Барселони.
Дівчина заплющила очі й кивнула.
– А це значить, що до твого помешкання вдерся й викрав книжку не Ломана, – закінчив Варґас.
– Я знаю.
Вони збиралися вже підійматися сходами, коли Варґас раптом завмер і схопив Алісію за руку. Попід склепінням підвалу відлунювали кроки: хтось ходив поверхом вище. Вони простежили очима за звуком. Поліціянт слухав із непроникним виразом на обличчі.
– Там щонайменше двоє, – ледве чутно прошепотів він.
На мить здалося, що кроки зупинилися, а потім стали віддалятися. Алісія збиралася вже ступити на першу сходинку, коли зауважила якийсь шум угорі. Почулося рипіння сходів і відлуння чийогось голосу. Алісія з Варґасом перезирнулися. Дівчина погасила ліхтар. Вони стали по обидва боки від проходу й зачаїлися в темряві. Варґас наставив дуло револьвера і звів курок. Кроки наближалися. За кілька секунд у проході з’явилася чиясь постать. Перш ніж чоловік устиг ступити ще бодай крок, Варґас притулив йому до скроні свій револьвер, готовий рознести незнайомцеві голову на череп’я.
13
Дотик вогнепальної зброї до шкіри, подібно до порошкового флана, був тою річчю, до якої Фермін, хай скільки б йому не доводилося з цим експериментувати, ніколи не міг звикнути.
– Не варто й казати: ми прийшли з миром, – промовив він, заплющуючи очі й підіймаючи руки на знак безумовної капітуляції.
– Ферміне, це ти? – збентежено запитала Алісія.
Перш ніж той встиг відповісти, у проході вигулькнув Даніель і завмер, побачивши револьвер, який Варґас далі тримав біля скроні його товариша. Поліціянт чмихнув і опустив зброю. Фермін зітхнув із полегшенням.
– Можна дізнатися, якого біса ви тут робите? – запитала Алісія.
– Диви-но, ти, мабуть, умієш читати думки: зняла в мене це запитання просто з язика, – відказав Фермін.
Алісія наштовхнулася на звинувачувальні погляди Даніеля й Ферміна й замислилася над варіантами своїх дій.
– Що я тобі казав, Даніелю, – мовив Фермін. – Поглянь лише на цю підступну ламію, уже задумує якусь підлість.
– Хто така ламія? – запитав Варґас.
– Без образ, стрільцю, але коли б ти більше вправлявся зі словником, а не з пістолем, то не ставив би таких запитань, – відказав Фермін.
Варґас ступив один крок у напрямку до Ферміна, і той відскочив аж на п’ять. Алісія здійняла руки на знак перемир’я.
– Гадаю, ти маєш нам дещо пояснити, Алісіє, – промовив Даніель.
Дівчина пильно подивилася йому в очі й кивнула з таким солодким виразом на обличчі, що мав би розвіяти всі підозри на світі. Фермін ліктем штовхнув товариша в бік.
– Даніелю, думай головою, а не нижніми частинами тіла, і не дай себе задурити.
– Ніхто тут нікого не хоче задурювати, Ферміне, – сказала Алісія.
– Те саме, либонь, казали й тому жмурикові, що ондечки плаває, – пробурмотів Фермін, показуючи на каламутні води басейну. – Твій знайомий?
– Я можу це все пояснити, – почала Алісія.
– Алісіє… – застережливо озвався Варґас.
Дівчина заспокійливо махнула рукою і підійшла до Ферміна й Даніеля.
– Але, на жаль, зробити це не так просто.
– А ти спробуй. Ми аж ніяк не такі дурники, якими здаємося, принаймні ваш покірний слуга, тому що мій товариш Даніель, який стоїть поруч, досі силкується вийти нарешті з пубертатного віку.
– Нехай говорить, Ферміне, – перепинив його Даніель.
– Навіть у королівських кобр, що їх тримають під десятьма замками в зоопарку, язики не такі отруйні.
– Чому б нам спершу не вибратися звідси й не податися до якогось місця, де ми зможемо спокійно поговорити? – запропонувала Алісія.
Варґас лайнувся впівголоса, цілком виразно демонструючи своє ставлення до такої пропозиції.
– А звідки нам знати, що це не пастка? – запитав Фермін.
– Місце обираєте ви, – відповіла Алісія.
Даніель і Фермін перезирнулися.
Вони перетнули садок і повернулися до таксі, в якому Чипріано сидів, окутаний хмарою цигаркового диму, і слухав по радіо обговорення страшенно важливого й нагального питання, яке турбувало кожного барселонця, а саме: стан мозоля на лівій нозі Кубали напередодні матчу «Реал Мадрид» – «Барселона», що мав відбутися наступної неділі. Варґас, з огляду на свої розміри, зайняв місце попереду, решті ж довелося тиснутися на задньому сидінні.
– Вас хіба не було тільки двоє? – запитав таксист, вочевидь розмірковуючи, чи не перебрав він часом із цигарками.
Варґас у відповідь тільки гмикнув. Алісія поринула в свої таємничі думи, висновуючи, як підозрював Фермін, якесь несусвітнє ошуканство, яке мала намір згодувати їм обом. Його
