Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон

– Де вони?

– Щойно сіли в машину. Он їдуть.

Фермін заштовхав Даніеля до наступного таксі. Водій, що, наче фокусник, жонглював зубочисткою в зубах, подивився на них у дзеркало заднього огляду.

– У Пуебло-Нуево не поїду, – попередив він.

– Ну й дарма. Бачите таксі перед нами?

– Те, на якому таксує Чипріано?

– Атож. Їдьте за ним і не втратьте його з очей. Це питання життя й смерті. І добрих чайових.

Таксист опустив прапорець й іронічно посміхнувся.

– А я гадав, що таке трапляється лише в американських фільмах.

– Ваші молитви було почуто. Рушайте, але тільки щоб нас не помітили.

11

Двадцять хвилин, які знадобляться їм, щоб дістатися до комісаріату, здалися йому двадцятьма роками. Фернандіто їхав на задньому сидінні, поруч із Ендайєю, який мовчки курив, зрідка лагідно всміхаючись і кидаючи: «Не хвилюйся, усе буде гаразд», від чого у хлопця кров холонула в жилах. Попереду сиділи двоє підлеглих Ендайї. За весь час, що вони їхали, жоден із них не розтулив рота. Ніч була морозна, і в салоні теж було холодно, але, попри це, Фернандіто відчував, як краплини поту стікають йому по спині. Він дивився, як місто пролинає повз віконця машини, наче далеке марево, до якого йому вже ніколи не повернутися. Перехожі й автомобілі проносилися, недосяжні, лише за кілька метрів від нього. Коли вони стали перед світлофором на перехресті вулиць Бальмес і Ґран-Віа, Фернандіто закортіло відчинити дверцята, вискочити з машини й кинутися навтьоки, але тіло його не послухалося. За кілька секунд, коли вони вже знову рушили, хлопець помітив, що дверцята заблоковані. Ендайя приязно поплескав його по коліну.

– Заспокойся, Альберто, ми вже майже на місці.

Коли вони зупинилися перед комісаріатом, двоє поліціянтів у формі, що стояли при вході, підійшли до машини, відчинили дверцята Ендайї і, кивнувши після того, як він упівголоса віддав їм наказ, схопили Фернандіто попід руки й повели його всередину. Агент, який сидів на місці пасажира, не вийшов із машини, він обернувся до свого колеги за кермом і, показуючи на хлопця, сказав щось, посміхаючись.

Фернандіто ще ні разу не доводилося бувати в Центральному комісаріаті поліції на Віа-Лаєтана. Він був одним із тих багатьох барселонців, котрі, минаючи цю лиховісну будівлю, переходили на другий бік вулиці й пришвидшували ходу. Приміщення було темним і гнітючим – таким, яким він собі його й уявляв. Коли світло, що линуло за його спиною з вулиці, зникло, Фернандіто відчув запах аміаку. Два поліціянти вели його попід руки, підлаштовуючись під його кволі кроки, а подеколи просто тягнули його. Переходи й коридори множилися, і Фернандіто здалося, ніби він потрапив до нутрощів якогось ненажерного звіра. У коридорах стояло відлуння чиїхось голосів і кроків, усе огортала сірувата холодна півтемрява. Побіжні погляди на мить затримувалися на хлопцеві й, нічим не зацікавившись, одразу полишали його. Фернандіто тягнули сходами, але він не знав, угору чи вниз. Лампочки під стелею час від часу блимали, так наче електричний струм потрапляв до них по краплях. Хлопця завели у двері з матового скла, на якому було вигравірувано: «БРИГАДА СОЦІАЛЬНИХ РОЗСЛІДУВАНЬ».

– Куди ми йдемо? – пробелькотів Фернандіто.

Поліціянти проігнорували його слова так само, як протягом усього часу ігнорували його самого, мовби несли просто лантух із соломою. Вони повели його далі, через похмуру залу, де стояли металеві столи, на яких не було нічого, окрім настільної лампи, що огортала кожен із них аурою жовтавого світла. Наприкінці зали за скляними дверима розміщувався кабінет, усередині якого був письмовий стіл зі шляхетної деревини, перед яким стояли два стільці. Один із поліціянтів відчинив двері й показав Фернандіто, щоб той заходив досередини.

– Сядь собі там, – сказав, не дивлячись на нього, поліціянт. – І будь тихо.

Фернандіто ступив кілька кроків. Двері зачинилися за його спиною. Хлопець слухняно сів на один зі стільців і глибоко відітхнув. Поглянувши через плече, він побачив, що двоє поліціянтів сіли за стіл у великій залі. Один пригостив цигаркою другого. Обоє всміхнулися. «Принаймні ти не в камері», – подумав хлопець.

Минула добра година. Найбільший прояв мужності, який Фернандіто дозволив собі після сорока хвилин розпачливого очікування, – це пересісти з одного стільця на другий. Неспроможний лишатися довше ні секунди на цих стільцях, які, здавалося, щохвилини відбирали в нього дедалі більше сил, Фернандіто підвівся й, озброївшись чимось, що не мало нічого спільного з хоробрістю, а скоріше було ближчим до паніки, уже зібрався стукати по скляних дверях, щоб пояснити, що він ні в чому не винний і опинився тут помилково, і зажадати від своїх вартових, щоб вони випустили його, коли двері за його спиною відчинилися й проти світла вималювалася постать Ендайї.

– Вибачай, що змусив тебе чекати, Альберто. Треба було дечого припильнувати. Тебе частували кавою?

Фернандіто, який уже давно сковтнув би слину, якби в роті у нього не було сухо, наче в Сахарі, знову сів на стілець, не чекаючи наказу.

– Чому я тут? – запитав він. – Я нічого не вчинив.

Ендайя всміхнувся зі спокійним виразом на обличчі, немовби збентеження хлопця його зворушило.

– Ніхто ніколи не зізнається, що вчинив щось погане, Альберто. Ти справді не хочеш кави?

– Я хочу додому.

– Звісно. Одну хвильку.

Ендайя узяв телефонний апарат, який стояв на столі, й підсунув його до Фернандіто. Потім зняв слухавку й простягнув хлопцеві.

– Тримай, Альберто, зателефонуй батькові, нехай принесе твій паспорт і забере тебе з собою. Твоя родина вже, певна річ, хвилюється, де ти подівся.

12

Шапка хмарин повзла по згір’ю. Промені фар вихоплювали з темряви силуети панських будинків, що взирали з-за дерев обабіч дороги, яка спиналася вгору до Вальвідрери.

– Водною магістраллю я вас не повезу, – попередив таксист. – З минулого року їздити туди дозволено тільки місцевим мешканцям і муніципальним службам. Тільки поткнися туди, як з-за кущів вистрибнуть патрульні зі списком порушень, щоб виписати тобі штраф. Я можу висадити вас біля в’їзду…

Варґас показав йому п’ятдесятипесетову купюру. Очі таксиста прилипли до неї, наче муха до меду.

– У мене не буде решти…

– А решти й не треба, якщо зачекаєш нас. А муніципалітет хай іде до біса зі своїми заборонами.

Таксист засопів, проте щедра винагорода його зрештою переконала.

– Нехай буде так, – вирішив він.

Діставшись до початку «магістралі» – вузької стрічки ґрунтової дороги, що звивалася амфітеатром гір, які стояли на варті Барселони, – таксист боязко посунув далі.

– Ви впевнені, що це тут?

– Їдь прямо.

Колишній будинок Маташів