Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Відхід Алісії викликав серед гостей хвилю перешіптувань. Сеньйор Семпере посадив Хуліана собі на коліна й дивився на нього.
– Ти закохався, чи що? – запитав він онука.
– Я гадаю, нашому маленькому Казанові час уже до ліжка, – сказала Беа.
– Цієї поради, мабуть, дослухаюсь і я, – мовив дон Анаклето, підводячись із-за столу. – А ви, молодь, гуляйте далі, життя бо таке коротке…
Даніель уже збирався полегшено відітхнути, коли Фермін схопив його попід руку й вивів з-за столу.
– Ходімо, Даніелю, ми забули принести з підвалу ті коробки.
– Які коробки?
– Ті.
Обоє забралися з їдальні під здивовано-сонним поглядом старого книгаря.
– Я дедалі менше розумію цю родину, – мовив він.
– А я гадала, що одна така, – пробурмотіла Софія.
Вийшовши з під’їзду, Фермін скинув поглядом на тунель синюватого світла, яке кидали ліхтарі вздовж вулиці Святої Анни, і махнув Даніелеві, щоб той ішов за ним.
– І куди це ти зібрався о такій порі?
– На полювання. На вампірицю, – відказав Фермін.
– Нема й мови.
– Не клей дурника, а то вона вислизне від нас…
Не чекаючи на відповідь, Фермін рушив у напрямку до повороту на вулицю Пуерта-дель-Анхель. Там він сховався під дашком над входом до Будинку Жорба і став вдивлятися у нічну темряву, помережану низькими хмарами, що повзли між дахами будинків. Даніель приєднався до товариша.
– Онде вона, змія облеслива.
– На Бога, Ферміне, не роби цього.
– Слухай-но, я своєї обіцянки дотримав. Тепер твоя черга. Ти людина слова чи макуха?
Даніель закляв свою долю, і обоє, згадавши давноминулі часи своїх аматорських детективних походеньок, пустилися слідом за Алісією Ґріс.
10
Вони йшли за нею, тиснучись до під’їздів, дорогою, яка вивела їх на проспект Де-ла-Катедраль. Там, перед кафедральним собором, розпростерся широкий майдан, який лишився після того, як бомбардуваннями під час війни було знищено до пня той район, що був на цьому місці. Рідке місячне сяйво розбризкалось по бруківці, а силует Алісії, наче обеліск, зітканий з пітьми, застиг посеред площі.
– Ти помітив? – запитав Фермін, спостерігаючи, як дівчина попрямувала вулицею Де-ла-Паха.
– Помітив що?
– Що за нами стежать.
Даніель обернувся і став вдивлятися в сріблистий півморок, що огортав вулиці.
– Он там. У під’їзді крамниці іграшок. Бачиш?
– Нічого не бачу.
– Вогник цигарки.
– То й що?
– Іде назирцем за нами від самої книгарні.
– Навіщо комусь стежити за нами?
– Може, він стежить не за нами. Може, він стежить за нею.
– Що далі, то безглуздішим усе це стає, Ферміне.
– Ба ні. Що далі, то зрозуміліше стає, що тут якась темна справа.
Вони йшли за Алісією вулицею Баньйос-Нуевос, вузьким видолинком поміж столітніми будинками, що, здавалося, вів зміїстим шляхом просто в обійми темряви.
– Куди вона йде? – пробурмотів Даніель.
Невдовзі він дістав відповідь на своє запитання. Алісія зупинилася на вулиці Авіньйон, навпроти «Ґран Кафе», і зайшла до будинку. Вони пройшли на кілька під’їздів далі й заховалися там.
– Що тепер?
Замість відповіді Фермін вказав на долішній поверх крамниці «Ла Мануаль Альпарґатера». Даніель глянув туди й переконався, що його товариш мав рацію. Під арочним входом до взуттєвої крамниці можна було розгледіти чиюсь миршаву постать у пальті й дешевому котелку.
– Принаймні він видається дрібним, – зауважив Фермін.
– А нам що до того?
– Матимеш перевагу, якщо доведеться з ним схопитися.
– Отакої! Пречудово! А чому це саме я маю з ним схоплюватися?
– Тому що ти молодший і відповідаєш у нас за те, що називається грубою силою. Я ж забезпечую стратегічне бачення.
– Не збираюсь я ні до кого прикладати грубу силу.
– Не розумію, Даніелю, звідки в тебе взялася ця манірність? Урешті-решт, колись ти вже продемонстрував свій войовничий запал, на славу відрихтувавши пику Каскосу Буендія в готелі «Рітц». Навіть не думай, що я забув.
– Я цим не пишаюся, – визнав Даніель.
– Не виправдовуйся. Я пам’ятаю, як ця свиня надсилала любовні листи твоїй дружині, щоб затягти її в ліжко за наказом цього гада Вальса. Так, так, саме того гада, про якого ти з минулої весни вишукуєш інформацію в газетному архіві бібліотеки «Атенео», гадаючи, що мені про це нічого не відомо.
Даніель пригнічено опустив очі.
– Є якась таємниця, котрої ти не знаєш, Ферміне?
– Ти не замислювався над тим, якого біса Вальса вже бозна-відколи ніде не видно?
– Щодня про це думаю, – зізнався Даніель.
– А про те, куди поділася награбована здобич, яку Сальґадо заховав на Північному вокзалі?
Даніель кивнув.
– Хто нам сказав, що ця птиця також не працює на Вальса?
Даніель заплющив очі.
– Ти виграв, Ферміне. Що робитимемо?
Підійшовши до своєї квартири, Алісія побачила смужку світла під дверима й упізнала запах Варґасових цигарок. Вона зайшла і, не кажучи ні слова, кинула сумочку й пальто на стіл. Варґас стояв біля вікна, спиною до дверей, і мовчки курив. Алісія налила собі білого вина й сіла на канапу. Доки її не було, Варґас дістав з-під канапи коробку з документами, викраденими зі складу адвоката Бріанса. Записник Ізабелли Жисперт лежав на столі.
– Де ти був цілий день? – врешті запитала Алісія.
– Гуляв, – відповів Варґас. – Хотів прояснити голову.
– І як? Вдалося?
Поліціянт обернувся. На обличчі його помітне було побоювання.
– Ти мені пробачиш за те, що я все розповів Леандро?
Алісія сьорбнула вина і стенула плечима.
– Якщо тобі потрібен сповідник, поблизу Ла-Рамбли є церква. Думаю, нічна зміна в них триває до півночі.
Варґас опустив очі.
– Якщо тобі стане від цього легше, то мені здалося, що Леандро вже знав більшу частину того, що я розповів. Йому потрібно було тільки підтвердження.
– Із Леандро завжди так, – мовила Алісія. – Ніхто йому не повідомляє нічого нового, лише прояснює деякі деталі.
Варґас зітхнув і сказав:
– У мене не було вибору. Він уже щось занюхав. Якби я не розповів йому, що ми виявили, то поставив би тебе в незручне становище.
– Варґасе, тобі не потрібно нічого мені пояснювати. Що зроблено, те зроблено.
Запала гнітюча мовчанка.
– Фернандіто ще не повернувся? – запитала Алісія.
– Я гадав, що він із тобою.
– Що ти мені ще маєш розповісти, Варґасе?
– Санчіс…
– Що з ним?
– Мертвий. Зупинилося серце, коли його транспортували з комісаріату до Клінічної лікарні. Так написано в рапорті.
– Вилупки… – пробурмотіла Алісія.
Поліціянт всівся на канапу поруч із нею. Вони мовчки подивилися одне на одного. Алісія знову наповнила свій
