Темнота - Улас Олексійович Самчук
Увечорі другого листопада в п'ятницю останній день викотки, виконання дійшло до 5,6 кубів, директор лісзагу комуніст-зирянин прогулюється по баржі і ахкає:
— От так баби! От так соцробітка! У голову не вміщається!
— Турбота про живу плоть, товаришу директор. Сталінський підхід! — відповідає прораб.
Уночі засвистав від Уралу льодовик, густо сипнуло снігом, а на ранок уздовж Печорою гнало шугу, шуміло люто і різало побережжя. Свисти, шуми — дерево в штабелях, відчит Морозові пішов, Масльоха торжествує, прораба занесено до списка ударників і видано шістдесят карбованців премії.
А Печора шумить. Гігантські млинці «сала» наштовхуються один на одного, береги на десятки метрів завалені шугою і тільки головним фарватером, смугою двісті-триста метрів, ще рухається, на очах ціпеніючи, олив'яного кольору рідина. Мороз міцнішав, притискав, пік і пік нові млинці і зливав їх воєдино. Печора поволі дихала і поволі грузла в сон. На шість повних місяців.
І саме в ці дні Іван Мороз бив Москву вісткою: «Блискавка! Москва! Сталіну! Кам'янка дала девонську нафту. Зразки посилаю». А йому відповідають: «Товаришу Морозу! Дякую. Сталін».
Вікна Морозового палацу замурувались кригою, засипались снігом, довкруги загуло, засвистало, але в бібліотеці і тепло, і затишно, і ясно. Лише пусто і скучно там. Так. Відчувалось, що щось тут гасне. Приходив Іван, приходила Людмила. І Іван, і Людмила враз запахли пусткою. Ні він, ні вона не мали про що говорити. Іван не може збагнути її турбот «ідеологіями».
— Дозволь тому світові відпочинути від твоїх спасінь, — якось вирвалось у нього, а вона знов не може збагнути, як можна жити життям «міщанина», «держиморди».
— Ах, ті вічні твої щілини, та нафта, та копальні! Ті раби!
Але скепсис і в ній загніздився. Ні, ні. Вона вже не конче рветься до вінця мучениці. Захотілось і пожити, і подумати про інші речі. Вона на своєму багатому слави шляху, враз зустріла якусь особливу породу людей і ім'я їм Морози. Особливо цікавить її той Андрій. І над цим вона задумалась. Більше, ніж троцкістами, більше, ніж спасанням світу.
Але не завжди в Морозовому домі нуда й порожнеча. Наприклад, на Новий рік у бібліотеці палає величезна ялинка, стіл завалений тушами копченої оленини, батереями пляшок, а кілька десятків «алчущих і жаждущих» включно з Петром з Києва і Сопроном з Омська, старанно проводять старий і зустрічають новий роки. І Петро, і Сопрон — Людмилина ідея, це вона конче хотіла їх бачити, і Іван вволив її волю, викликав «на катання». Вельми кликали і Андрія, але той муж велий, зело занятий державними справами, а тому не прибув. Та й «катання» не вийшло. У ці дні винятково бушувала пурга, і пишний Іванів ковчег, здавалось, зовсім погруз у глибинах стихії. Але було і так шумно. Навіть Петро ожив і спробував вернутися до колишнього, ще царського, настрою, весь час сипав жартами і запропонував «начертати» портрет самого Івана з Людмилою. Ця остання чарувала всіх і навіть Сопрона, лише сама «гинула». Її кумир Андрій не з'явився, не зважаючи на всі її зойки, заклинання, обіцянки, погрози. Не мала спокою, не знаходила місця і проводила час лише з Сопроном. А Сопрон, як тільки побачив Іванів палац, викрикнув:
— Свят, свят! Мара! — Ходив по залях, бібліотеці, ванній. — Братіку, братіку! Це тобі не мине даром! Не такі наші боги! — А Іван налив склянку, якої і на хуторі не бувало.
— Ану, для розвіяння твоїх страхів! — і для прикладу вилив усе це в широкий свій рот. Петро прицінювавсь, похитував носом, але ризикнув також.
— Ееех! — крякнув з чуттям. — Бачу, бачу! І твій портрет у вожді проситься.
— Цар! — регоче Іван.
— Чого доброго, Іване, і мене ще раз у більшовизм навернеш, — прохрипів Сопрон.
— Застара шкура. Не вивернеться більше, — відповів Іван, і всі регочуть.
Благо — Іван тепер має більше часу, ніж влітку, роботи зупинилися, пункти засипались. І все це, звісно, на руку братам. Чужі, до речі, роз'їхалися, залишились свої…
Вечір. В бібліотеці жаріє залізна піч, реве радіо, весь ґранітовий стіл заставлений пляшками.
— Так, братця, за Андрія! — підносить чару Іван.
— За Андрііія! — крикнули всі, а очі Людмили заіскрилися, ніби в тигриці. Іван знов підносить чару:
— А тепер за Гаву!
Враз велика мовчанка западає, Сопрон б'є кулаком по ґраніті.
— Ех, прокляті! — І тоді Петро, що розуміє цю мову, втручається:
— Вихили, братця! — і випив. А далі каже: — А тепер, «Ой, що ж бо то та й за ворон», затягай!
— Без Андрія не піде, — каже Іван, але Петро вже заводить музику, а решта мусить за ним. Пісня виходить коряво, але виходить. За вікнами реве буря, стогне тайга, земля то вгинається, то підноситься, як морська хвиля. А Петро знов говорить:
— Слухай, братця, поезію:
Із смердячої стайні,
На соковиті паші
Женемо тупих биків…
В'їдливими батогами
По товстошкірих хребтах!
Нехай проторюють
Дурними ногами
Намічений нами шлях…
Петро все це вимовив школярським мотивом. Бурний регіт завалив його слова.
— Браво, Петре! Братця! Петро ожив! За Петра! Урааа! — всі кричали ура.
— А тепер погойдати! — крикнув Іван.
— Під стелю його! — вихопився Сопрон.
Всі зриваються, і товстий Петро летить кілька разів у простір. Наталка допомагає братам, Людмила до сліз регоче. А Сопрон заздрить славі Петра, і враз і його зірвало.
— Ану, братця, послухай:
Сжіґаємий пламєнной страстю —
Мєчтатєль, тварєц і тіран,
Іґрая безбрєжною властю
Царіл на Русі Іван.
Он крєпкім слілся поцелуєм
С тобой, пролівающей кров…
Табой он бил п'яно волнуєм,
Поґасал й зажіґался вновь.
Он смєртних покоя нє вєдал,
Знал сладость і прєлєсті мук
І жертвам тєрзаємим кідал
Атрєзи їх собствених рук,
Чтоб мьортвих трєвожіть — сінодік,
Кровавая память вєла,
Стрємя єво вєчно к свабоде,
I в рабствє вєчно дєржа.
А просто: он бил нєврастєнік!
Одін із душевно бальних!
В бєзпутной ґлуші дєрєвєнєк,
Таітся немало такіх.
— Ах, ти, чорт! — крикнув Іван. — Це ти про кого?
— Був колись Іван Грозний! А ти всього навсього Мороз, — відповів Сопрон.
— О, ні! І ми мали свого Івана, — каже Петро.
— Той,
