Темнота - Улас Олексійович Самчук

Юрчик уже спить. Так, так. Рожевий, засмажений сонцем, прикритий легкою прикривкою, бо в хаті душно, із затиснутим правим кулачком відкинутим набік. Андрій поцілував його сонного і поклав біля нього пишного, сірого з золотими стременами коня. Потім вийшли до кухні, Андрій мився, Ольга робила вечерю. І при тому пошепки розповідала. Ганни нема, вона виїхала на село когось там рятувати від голодної смерти, її Андрійчик отам також спить. У будинку часто бував «ворон», у коридорі багато нових мешканців. Голод трохи попустив, виросла свіжа пожива, але є села, що стали зовсім порожніми. Про Бича оповідають, що коли він знову появився у Харкові, його закликав до себе Скрипник.

— Що там, Миколо? — питав ніби його.

— Нічого, — казав той. — Нічого. Я сам бачив людоїдів. Більшої, каже, катастрофи, Миколо Олексійовичу, від часів Атлянтиди на землі не було.

Після того він, ніби, хотів зайти до ЦК партії, але його туди не пустили. Пробував говорити телефонічно з генеральним секретарем, але як тільки той почув його голос, поклав трубку. Тієї ж ночі забрали Теслю. Бич пробував ніби рятувати приятеля, подзвонив до Балицького, але той лише буркнув, що ніяких таких Теслів він не знає і знати не хоче. Тоді Бич пішов до міста, довго блукав вулицями, а на другий ранок покликав до себе Коваленка, Грузія й Потапченка, ніби в гостину, розмовляв з ними весело за чаєм, а потім, ніби між іншим, вийшов до свого кабінету і через хвилину пролунав звідти постріл.

Сама Ольга виглядає погано, була стомлена, під очима синці, не спала багато ночей, сни якісь погані снились, дуже боялась за Андрія, мало куди виходила, хіба на прохідку з Юрчиком, і заспокоїлась лише коли довідалась, що він дістав орден. І не питала навіть за що він його дістав.

Ось так зустрів Андрія Харків. Кілька днів по приїзді він не виходив з дому, нікого не приймав, розбирав пошту, бавився з Юрчиком і Андрійчиком, оповідав про Івана, про Чіб'ю, про Людмилу, чомусь замовчав про Ірину, хоча весь час про неї думав, і готувався до від'їзду.

У Харкові, здавалося, усе життя зупинилося, газети, правда, виходили, але всі їх редактори по кілька разів змінялися, їх зміст спіснів зовсім, перейшов на повний шабльон, посірів до заглади — критика, самокритика, оди в честь Сталіна, зречення батьків, присяги, каяття. Із своїх знайомих у пресі і в житті не знайшов Андрій й половини, навіть з тих, що були з ним на відпочинку бракувало кількох. А одного дня він довідується, що у Москві від розриву серця померла відома артистка Ірина Виноградова. Пояснення до цього дістав він кілька днів пізніше у вигляді безіменного листа наданого у Харкові: «Усе гаразд, Андрію! Більше я не могла. Прощай!» Андрій не живий, не мертвий.

— Що з тобою, Андрію? — турбується Ольга.

— Нічого. Це нічого! Нерви! — відповідав безучасно. А ось знову одного ранку прийшла з міста Ольга і сказала:

— Скрипник застрелився! — Андрій не відповів нічого, лише викрикнув:

— Їдемо! — І він відразу почав дзвонити на станцію за квитками.

Вони квапились, спішили, пакувались, ніби за ними хто гнався і вони мусіли тікати. Між тим пакуванням Ольга лише одного не могла замовчати перед Андрієм, що, мовляв, вона чула, ніби то перед смертю прибіг до Скрипника Постишев, а Скрипник мав, ніби, вмираючи…

Андрій не видержав:

— Ольго! Мене це не цікавить! Не цікавить! Не цікавить!

— Але ж він послав його до чорта! — обурилась Ольга. — Каже через хрипіння. Іди, каже, к чорту! Іди ти к чорту! — Андрій не дослухав. Він справді не цікавиться. Не спитав навіть хто і кого послав «к чорту». Його обличчя дерев'яне, і він, здається, хоче лише звідсіль тікати, по можливості дальше і скорше, і йому лишень, здається, що втекти нема куди, ніби у сні.

Біля третьої по полудні, родина Андрієва, обвантажена валізами, тягнулася візником у напрямку головного вокзалу. На всіх обличчях напруження. До потягу досить часу, але всім здається, що він уже втік. На вокзалі Андрій напружено і якось урочисто віддає свої порядно подряпані валізи в багаж і після того, він з Юрчиком на руках, в супроводі обвантаженої Ольги, вливається, чи краще втискається, у тісну гущу людей на пероні, що їм, здається, нема ні кінця, ні краю.

Потягу ще не було, згори лилось гаряче і густе сонце, у повітрі стояла сріблиста пилюга, людська маса у своєму напруженні скеровує всі свої очі в ту щілину між небом і землею, помережану шинами, звідки б мав той потяг появитися. Хвилини йдуть, мов військо лавами, у такт з биттям серця, бистрі ластівки, мов іскри, пронизують повітря, і враз, ніби з-під землі, постає і починає зростати, спочатку сірий, після все темніший і темніший якийсь грізний потяг, що повільно насувається на застиглу людську масу. Люди витягають шию, їх руки затискають пакунки, м'язи рук і ніг готуються до скоку. Потяг все наближається і наближається, досягає до людської маси, розсуває її, втискається в її гущу, десь там, ніби на щось, натискається, брязкає буферами і зупиняється.

І все, що було на пероні, рухнуло. Двигтів перон, хитався потяг, здригалось повітря. Крізь двері, вікна і кожну щілину настирливо втискались до вагонів люди, а сам потяг, ніби довгий, многочленний, ненаситний змій стояв і здригаючись ковтав, усмоктував, визбирував свою поживу. Андрій і Ольга із своїм Юрчиком і своїми валізами опинились в череві того змія.

Потяг рушив, — все хильнулось у один бік, опісля в другий, закрились двері, попливла земля, замигали телеграфні стовпи. Ще півгодини, і вся та рухлива суміш людей і машини виривається з міста на розлогі простори рівнини, напружується, бере розгін і женеться у далечінь.

IX

У кінці серпня Івана Мороза, як звичайно, спішно викликають до Москви. В обід приходить телеграма, а вже о третій годині особистий Морозів літак стартує і бере напрямок Москва. Мороз має недобрий настрій, такі наглі виклики, хоча трапляються і часто, ніколи не віщують доброго.

Другого дня о восьмій годині ранку, Мороз уже сидить у просторому кабінеті начальника ГУЛАГа Карла Вормана. Мороз і Ворман зустрілись, як звичайно, приязно, обмінялись чемностями, спитали один одного про здоров'я, але Мороз відчував, що щось тут не все гаразд. І дійсно, як тільки Мороз усівся і закурив, Ворман одразу почав:

— Плохувато, Іване Григоровичу, —