Темнота - Улас Олексійович Самчук
— Даєш! — відповів Мороз.
— Готово! — каже Ворман і встає. — А вечірком прошу до мене, — додає він.
Не з легким серцем вертався Мороз назад у свої сніги, велетенську відповідальність звалив він на свої плечі. Проклята Уса! Зараз по приїзді мусить нею зайнятися. Женуть людей, везуть матеріял. Морози не морози, метелиці не метелиці. І як тільки лід рушив, одразу почали реґуляцію ріки, дарма, що вона як сам чорт, розлилася і рветься вперед. Одночасно з тим Наркомвод надсилає Малахову наказ — на підставі такого то рішення ЦІК наказується передати негайно десять пароплавів і шістдесят барж в розпорядження Мороза. Малахов лютий, це ж бо половина його печорського транспорту, а разом поразка його погляду, але нічого не подієш.
Мороз ніби торжествує, але разом за шкурою лазять мурашки. Сам знає, що Муратов, а не він має рацію, Уса дійсно не судоходна, а особливо влітку, але він негайно викликає відомого Шрага — колишнього політкомісара Московської Пролетарської дивізії ҐПУ, що щось там прошпетив і дістав три роки Ухт-Печорлагу і каже одразу взятись за діло. Шраг прилетів в Усть-Усу, за ним полетіли різні капітани, штурмани, боцмани, техніки, механіки, перебрали пароплави, просіяли команду, обернувши її цілком у невільничу. Сам Мороз покинув свій палац, свою Людмилу і на ціле літо перебрався на Воркуту.
Шраг почав діяти. Це людина без нервів — величезне шишкувате чоло, сильний синій ніс, здоровенні коров'ячі губи. Гаркнула команда і Уса заворушилася. Вгору тягнуть постачання і техніку, вниз вугіль. У конторах по безлісній Усі потепліло. Люди мерзли до мозку, дерево було на вагу золота і враз море вугілля. Рвуть, крадуть, несуть. Пароплави затинаються. Мороз тисне.
— Ей, Шраг! Плян коркується! — А Шраг відповідає:
— Двадцять барж п'ятий день чекають. Воркута зриває. Нема вантажників. Мороз до Воркути.
— Знаєте, голубчики, зо мною на цей раз погані жарти… — І погнав до причалу амнестованих, караних ізолятором, урядовців управління, залізничних робітників, директорів. Замість звичайних чотириста, на причалі день і ніч топчеться дві тисячі людей. Носили жменями. У ларьках не вистачало харчів, курева. Наглядачі, подібні на саджотрусів, похрипли, але добову норму вантажу доведено до пляну — півтори тисячі тонн. Мороз не їсть, не спить, для нього нема ні дня, ні ночі. І все було б гаразд…
Але проти нього сили природи. В середині літа вода в Усі почала нагло спадати, не допомогла й реґуляція, пароплави й баржі сідають на мілину. Шраг лютує, Мороз лютує. Ні, вони ще позмагаються і побачимо хто виграє. Пласкими катерами підтягали до барж плашковти, з командировок нагнали нові юрби ув'язнених, і почалося пересипання з барж на плашковти, з плашковт на берег, щоб пізніше, коли підніметься вода, все це знов у оберненому порядку повторити. Розвантажені баржі до рівня сімдесят сантиметрів із скрипом, скреготом пропихали через мілини, масивні троси часто не витримували, з пароплавів виривались гаки, у баржах перетинались кнехти, капітани відмовлялись тягнути, але Мороз знай наказував:
— Буксувати! Вперед! — І тягли, і все тягнулось. Мороз сам по клуби у воді — крики, матюки, премії на горілку, залякування карами за саботаж, за зрив, один погляд Шрага і кров у жилах холоне.
До самого жовтня стогнало на Усі, скільки разів кожний кусень вугля побував на лопаті, поки він дійшов до Нар'ям-Мару, але пляну все таки не виконано. Замість сто двадцяти тонн, вивезли всього вісімдесят. Невблаганно наближаються останні дні навігації. На вугіль плюнули. Тепер найважливіше доставити на Воркуту свіжу городину, харчі й технічне приладдя. Без того Воркута вмре. Шраг дістає наказ всі без винятку пароплави караванами тягнути до самої Воркути. Ніби у фільмі із сповільненим рухом, похоронно потягнулись вверх по Усі вантажі. Ні дня, ні ночі, за добу проповзали сорок-п'ятдесят кілометрів, але йшли, але рухались.
А Мороз довбав у радіо без перерви: «Не зважати на шугу! Караван вперед! Завдання партії! Особиста відповідальність!»
Шрагу це зовсім зайве і так усіх у гроб загонить, не вистачає більше снаги, а тут уже сьомого жовтня від Уралу потягнуло різучим східняком, по Усі пішла шуга, потворилось «сало», що з години на годину густішало, налягала густа тьма, пароплави, мов ранені звірюки, ревли в темінь, перед ними від ста до триста кілометрів, там їх напружено чекають, а ходу нема. Кожної дві години Мороз дістає радіограми:
«1740. «Кулострой». Швидкість один кілометр. Баржа 306 перетята кригою. Ходу ремонтується, далі слідує».
«1810. «Волхов». Тиснення в котлах з огляду на сирі дрова впало до десяти атмосфер. Стоїмо у фарватері на якорі, набираємо пари».
«1805. «Дніпрострой». Капітан відмовився, сам команду штурмана. Швидкість півтора кілометра».
А вітер лютішає, а мороз міцнішає, капітан раз-у-раз виходить на берег — тільки тьма тьменна, тільки свист вітру, тільки розпачливі реви сирен. Крига йде, крига лютує, крига шарудить шорстко. Восьмого жовтня рано-вранці Уса стала. Темні обриси пароплавів і барж маячили у ранковій млі, два тижні продержали пару — а ось вдарить теплим дощиком і поможе рушитись. Дарма. Уса твердо рішена. Вона не дасться. Вона робить своє діло міцно, тривало. Капітани і баржові водоливи матюкаються «на чому світ» — і небо, і табір, і Мороз. Передчувають, що доведеться тут зазимувати далеко від теплих хат і своїх родин. Найближче поселення за тридцят п'ять кілометрів.
Так. Морозові не переливки. Заморозив караван, не вивіз вугілля, не забезпечив Воркуту. Чи не мав рації Малахов? Чи не попереджував його Ворман? Роблять підрахунки витрат на зимівлю: мільйон триста тисяч нарахували. Держись, Морозе!
Рапорт за рапортом.
— Чіб'ю-Москва, Москва-Чіб'ю. А чи не вивіз я вісімдесят тисяч тонн? — оправдується Мороз. — А чи не доказав, що Уса судоходна? Так. Вивіз. Доказав. Шістдесят процентів пляну? Чи це не досить? Якось зійшло. У Кремлі і такого не сподівалися.
Та на цьому не скінчилося. Крім клопоту з Воркутою, Мороз має не менший клопіт в іншому місці. Він завжди шкодив собі своїм зухвалим завзяттям, а на цей раз він собі більше ніж пошкодив, він поставив себе в неможливе становище. У Москві завжди йшли за гаслом: хто везе, на того клади. Саме в розгарі Воркутської кампанії у вересні місяці Мороз дістає несподівано телеграму: «Негайно заснувати нову корабельню з програмою п'ятдесят тисяч тонн річно. Сталін».
— Здуріли! — виривається у Мороза. У них там, видно, мозки перевернулися. Тож кінець вересня, тож нема людей, матеріялів, устаткування. Але Мороз знає, що там не розуміють «не можна», він мусить робити і
