Темнота - Улас Олексійович Самчук
— Що? Іриночко, що? Мила! Що сталося?.. Ну! Ну! Заспокойся!
— Уммм! Уммм! — виривалось у неї із заціплених уст. — Андрію! Вбий мене! Ліпше вбий мене!
— Але ж, що сталося? Я не розумію?.. — Ірина хотіла щось сказати, здіймала голову, ніби підстрелена, і одразу опускала на постіль. Щось хотіла сказати, її, видно, щось гнітило, щось бентежило.
— Андрійчику! Милий! — заговорила вона і повернулась до нього. — Скажи мені… Можу я з тобою говорити одверто? Але скажи щиро. Справді. Не ховайся. Передо мною не ховайся. Клянусь тобі! Я твоя, завжди твоя і єдина твоя! Ні, ні! І ти мене не бійся. Я не є «з ними», але… Я… Я… Я боюсь, чи ти не з… ними? А зрештою… А зрештою, що з того? Будь з ними. І розкажи їм усе. Я вже не маю чого більше втрачати… Бо мушу тобі сказати: я не можу більше виступати в «Москфільмі»… І ніде інше. Мені заборонено… Про ту «Грозу»… Це символічно. Чоловіка мого застрелили… На місці. І питали мене про тебе… Дуже багато. Той самий Федоров. Вимагав від мене, щоб я на тебе доносила… Людмилу також арештують, я знаю це напевно. І багато інших… Це будуть великі арешти… Великі. Всіх… «Він» мав сказати: товариші втратили нерви. Тобто з приводу того голоду… На Україні… Але ті, що втратили нерви, мені не потрібні, мав казати «він». Ти бачив його? Півмертвий. Труп. Але жорстокий далі… по-труп'ячому. Казав ніби: вам, каже, шкода тих хахлів? Мільйон, два… навіть десять. На їх, каже, кістках збудовано Петербург Петром, а я на їх кістках збудую соціялізм всього світу. Ні одне, каже, плем'я не надається так на погній, як хахли… На їх трупах все гарно росте… Імперія, Петербург, Ленінград… Революція. Коли б, каже, вони підтримали Петлюру, як поляки Пілсудського — не було б сьогодні СССР. Але вони того не зробили. І тепер ми маємо досить гною для колективізації. Це я мусів зробити щоб зорати Україну тракторами. То є, Андрію, жива допотопова потвора у вигляді низьколобої людини. То є втілення Вельзевула. Ми всі впали… Ми дуже низько впали, що дозволили такій потворі панувати над нами… І так… Дико. Так неймовірно дико… Колись мій батько, говорив, що Росію заллє гидь…
— Ірино! — вирвалось у Андрія. — Досить, досить! Ну, досить! — і він закрив долонею її уста. — Чи ти розумієш? — шептав він…
Ірина замовкла, опадала, дивилася на нього очима, залитими сльозами, уста її тремтіли. Андрій встав на ноги. Що йому робити? Лишатися? Йти? Нема куди, нема дороги. Не може не йти, але не може й її покинути в такому вигляді. То ж вона тепер у цілому цьому чотиримільйоновому місті не знайде душі, що її заспокоїла б, то ж вона сама, сама, сама, ніби на океані, на безлюдному острівці після катастрофи пароплава. Андрій це знає, але він мусить її також лишити. Бо він має лише два виходи з становища: лишитися тут і загинути разом з цією людиною, або піти і жити далі… Він вибирає той другий шлях. Йому гидко на душі. Він знає, що він робить погано. Але його жене бажання жити. Єдине бажання. Жити!
Коли Андрій відходив, Ірина показала йому ще шматок газети. Там було надруковано: полковник Морозов, такого то дня заподіяв самогубство. І причиною знову таки був «нервовий розстрій».
— Ні. Вони його вбили, — було останніми словами Ірини.
О другій ночі Андрій вернувся до свого готелю. Був півмертвий і лише вступаючи до готелю підніс голову і вирівняв спину. Не хотів, щоб його хтось таким бачив. Не міг ані спати, ані читати, ані навіть логічно думати… І боровся лише з бажанням «усе те до ста чортів кинути! Кинути! І плюнути! На все! На всіх!» Боровся з цією думкою з останніх сил, бож там десь і Ольга, і його син. І взагалі… Цікаво ще, що буде, а може якраз… Там по тому боці не буде цього божевілля. А може буде. Може і там щось є і таке саме. Тоді було б легше. Бо життя, само життя, навіть таке, навіть божевільне, навіть під чоботом… А як же із свободою? Га? Ну, що тут можна сказати, коли ми не любимо цієї пишної пані. Ні і ні! І, мабуть, ніколи!
Довга ніч, довга і безконечна у цьому московському готелі, у центрі цього дивного невільничого світу, якого ще не навчилися назвати по імені. І все вертався до Ірини, бачив її одиноку і разом бачив такою, як тоді на тих сходах у Харкові. І пригадував при тому Бича, так ніби це має одно з одним щось спільне.
А на другий день, що прийшов непомітно, о сьомій годині ранку, Андрій вже сидів у потязі Москва-Севастопіль. Дуже боявся, щоб не з'явилась перед ним Людмила. Чого боявся її? Не знає. Не знає. Краще не треба. І так того досить.
Час літній, потяг курортний, пасажирів повно-преповно, тісно і душно, але Андрій вдоволений, що та тяжка, переповнена машина вирвала і понесла його геть від того величезного, якогось череватого, дуже тісно заповненого людьми, міста… Далі від нього, далі. Не оглядатися. Ліси, луги, поля, знову ліси, і села… Як приємно, як приємно, що існує небо, зелень, чисте повітря. І що він у цій тісноті сам, що ніхто не знає, хто він і що він.
Але вся та приємність, мов дим, розвівається і щезає, коли він увечорі опинився знову на вулицях Харкова. З першого погляду його вразила загальна гнітюча, тягуча мовчанка. У час, коли в Москві стільки гамору, руху, коли там бачиш магазини, якісь авта — у Харкові повна, німа, понура, ніби на великому похороні, тиша. Ніде ніякого сміху, ніякого гамору, навіть колеса трамваїв, здавалось, підпорядковуються загальному настроєві і гудуть спокійніше. І все надто сіре, вигоріле, покрите верствою куряви. Лише на кількох площах, ніби випадково, цвіли квіти, і це, здається, були одинокі прояви намагань вирватись із загальної сірости.
І все, видно, насторожене, і все, ніби, вслухається. І коли навіть Андрій увійшов несподівано до свого помешкання і його побачила Ольга, то першим її звуком було:
— Цссс! Тихо! — А вже потім кинулась цілувати і одразу розплакалась.
— Що сталося? — заклопотано питав Андрій.
— Нічого, Андрію. Це так… з радощів. Ходи, ходи!
