Білі зуби - Зеді Сміт

— Ну, не треба так лякатися, люба, — приязно сказав Арчі. — Це просто зуби. Тепер ти знаєш. І кінець світу з цього приводу не настав.

Але він настав, на свій кшталт. Їй уже було задосить. Айрі повернулася до себе в кімнату, спакувала шкільне приладдя і необхідний одяг у великий рюкзак і вдягла важке пальто поверх нічної сорочки. На якусь мить їй подумалося про Чалфенів, але тепер вона вже знала, що там відповідей теж немає, є лише ще більше пустих місць. Крім того, у Чалфенів була лише одна вільна кімната, і її вже займав Міллат. У глибині серця Айрі знала, куди їй піти, в таку пору туди ходив тільки 17-й, у ньому треба сидіти на другому поверсі на сидінні, розмальованому блювотиною, і відтарабанити сорок сім зупинок, аж поки він доїде до кінцевої. Але вона таки дісталася.

— Славайсу, — пробурмотіла Гортенз, у незмінних залізних бігудях, стоячи в проході з тьмяним поглядом. — Айрі Амброзія Джонс, то невже це ти?

Так, це була Айрі Джонс як є. На шість років старша, ніж Гортенз бачила її востаннє. Вища, ширша, з грудьми і без волосся, і в тапочках, що дивацько стирчали з-під бобрикового пальта. А це була Гортенз Бовден. На шість років старша, нижча, ширша, з грудьми на животі і без волосся (хоча вона запровадила дивацький ритуал накручувати свою перуку на бігуді), і в тапочках, що ледь проглядали з-під довгого, рожевого, як у барбі, ватного халата. Єдиною різницею було те, що Гортенз було вісімдесят чотири. Не маленька-чепурненька бабуся, у жодному випадку; кругла, велика, так туго напхана жиром, що шкіра так і не пішла зморшками. Втім, вісімдесят чотири — це вам не сімдесят сім чи шістдесят три; у вісімдесят чотири попереду вже немає нічого, окрім смерті, нудної у своїй наполегливості. Раніше Айрі у ній цього не бачила, а тепер це з’явилося на її обличчі. Чекання, і страх, і свята полегша.

І все ж, незважаючи на відмінність, спускаючись сходами у підвальну квартиру Гортенз, Айрі була вражена якоюсь сталістю. Все було, як тоді, коли вона ще часто гостювала в домі бабці: це були крадькуваті виправи з Арчі, поки її мати була в коледжі, тоді вона завжди поверталася із якимсь незвичайним гостинцем, з маринованою риб’ячою головою, кльоцками з чилі, словами неканонічного, дивовижного псалма. Потім, після похорону Даркуса в 1985-му, Айрі не втримала язика про ці походи, і Клара одним махом поклала їм край. Вони час від часу телефонували одна одній, якщо траплявся якийсь привід. І дотепер Айрі одержувала короткі листи на аркушах із зошита, із примірником «Вартової вежі» всередині. Інколи Айрі дивилася на матір і бачила бабцю: ці величні вилиці та котячі очі. Але отак, очі в очі, вони не бачилися вже шість років.

Наче минуло тільки шість секунд. Так само темно, так само волого, так само під землею. Так само сотні статуеток («Попелюшка по дорозі на бал», «Білосніжка йде з гномами на прогулянку»), всі із окремих ляльок, що весело сміялися між собою з дивачки, яка заплатила сто п’ятдесят фунтів у цілих п’ятнадцять внесків за такі нікчемні шматочки порцеляни і скла, як вони. Величезний, поділений на три частини гобелен, який Айрі пам’ятала ще в роботі, тепер висів на стіні над каміном, демонструючи, на першій своїй частині, Вибраних, що сиділи з Ісусом на небі в Судний День. Вибрані були всі біляві й блакитноокі і виглядали такими ясними, як лише могла дозволити дешева шерсть Гортенз, і дивилися вниз на Великий Натовп, який теж виглядав досить щасливо, але не так задоволено, як Вибрані, що бавились собі у вічному раю на землі. Великий натовп, у свою чергу, поблажливо споглядав на язичників (їх було набагато більше), котрі лежали мертві у своїх могилах, запаковані одне на одного, як сардини.

Єдине, чого тепер бракувало, — то це Даркуса (якого Айрі слабо пам’ятала як суміш текстури і запаху; нафталін і відсиріла вовна); був його величезний фотель, досі смердючий, і був його телевізор, досі ввімкнений.

— Айрі, ти ж пудивись на себе! Бідасько навіть шмати якої на собі уто не має — та ж дитя замерзло! Трусишся уно, як мексиканський біб. Ану дай-но чоло. Гарячка, так і є! Ти шо мені гарячку до хати приносиш?

Це було принципово — у присутності Гортенз ніколи не натякати на хвороби. Бо лікування, як у більшості ямайських родин, було болючішим за хворобу.

— Я в порядку. Зі мною нічого не…

— Попатякай мені! — Гортенз поклала долоню Айрі їй же на лоба. — Це гарячка так очевидно, як гарячка є гарячка. Чуєш її?

Айрі відчувала її, їй було гаряче, як у пеклі.

— Худи-но сюди, — Гортенз стягнула плед з фотеля Даркуса і загорнула його на плечах Айрі. — Тепер ходи на кухню і не трусись. Бігати в таку ніч голою по місту! Зараз швидко мені випила чаю з медом і в ліжко — рухом, бо біда буде!

Айрі не відмовилася від смердючого коца і пройшла за Гортенз у крихітну кухоньку, де вони посідали.

— Дай-но я ся на тебе подивлю.

Гортенз сперлася на плиту, руки в боки.

— Ти виглядаєш, як сама смерть, твоя нова колєжанка. Як ти сюда дісталася?

І знову треба бути дуже обережною з відповіддю. Зневага Гортенз до міського транспорту Лондона була справжньою втіхою в її самотній старості. Вона могла взяти одне слово «потяг» і зробити з нього мелодію (Північна лінія), яка розширювалася в арію (Підземка) і розквітала в тему (Наземний транспорт), а потім