Білі зуби - Зеді Сміт

Переговори так зайшли в мертву точку, аж довелося ділити територію; Айрі забрала свою кімнату і горище, Арчі, сумлінно все заперечуючи, попросив лише про кімнату для гостей, телевізор і сателітку, а Клара забрала все решту, причому ванна залишалася спільною територією. Двері гучно захряпнулися. Час переговорів збіг.

25 жовтня 1991-го, о першій ночі Айрі пішла в нічну атаку. З досвіду вона знала, що мати стає більш сентиментальною, коли вже лежить у ліжку; пізно ввечері вона говорила м’яко, як дитина, сюсюкаючи від утоми; якраз тоді можна було отримати від неї те, що весь день безрезультатно намагалася отримати: кишенькові гроші, новий велосипед, можливість лягти спати пізніше. Це була така заїжджена тактика, що досі Айрі не вважала її вартою уваги в цій найзапеклішій і найдовшій суперечці із матір’ю. Але кращих ідей у неї не було.

— Айрі? Шо? Отак шеред ночі… іди нажад у ліжко.

Айрі прочинила двері ширше, впустивши ще більше світла з коридору.

Арчі тицьнув голову в подушку:

— Розтуди його мать, ну люба, перша година ночі! Декому завтра йти на роботу.

— Мені треба поговорити з ма, — твердо сказала Айрі й підійшла до ліжка. — Вона зі мною вдень не говорить, то що ж мені робити?

— Айрі, будь лашка… я така вишнажена… я просто штараюшя трохи пошпати.

— Я не просто хочу рік канікул, мені це вкрай потрібно. Це ж просто — я молода, я хочу набути досвіду. Хочу поїхати і подивитися на людей у світі… Так робить Джошуа, і його батьки йому допомагають!

— Ну, ми нахрін не можемо цього собі дозволити, — пробурчав Арчі, вилазячи з-під ковдри. — У нас ніхто не має шикарної роботи в науковому інституті, нє?

— Мені не треба ваших грошей — я собі знайду роботу і так-сяк переб’юся. Мені треба ваш дозвіл! Вас обох. Я не хочу сидіти шість місяців десь далеко, думаючи, що ви тут злоститесь.

— Ну, це не до мене, люба, правда? Це до твоєї матері, насправді я…

— Так, тату. Дякую, що перевідкрив чортів велосипед.

— Ну і добре, — роздратувався Арчі, повертаючись до стінки. — Ото й не питай мене більше, раз так…

— Ой тату, я ж не мала на увазі… Мам? Ти не могла б, будь ласка, сісти і говорити розбірливо? Я до тебе говорю? А виглядає, що говорю сама до себе? — сказала Айрі з абсурдними інтонаціями, бо цього року мильні опери по телебаченню привчили покоління англійських дітей оформлювати все, що вони кажуть, у питальні інтонації. — Слухай, мені треба твій дозвіл, чуєш?

Навіть у темряві Айрі побачила, як Клара спохмурніла:

— Дожвіл на шо? Пошльондрати і штроїти вочка десь там якимось неграм? Ти шо — доктор Лівінштон, чи шо? Чи те, шо ти навчилашя в Чалфенів? Бо те, шо ти кажеш, ти можеш робити і тут. Шиди шобі і дивиш на мене вші шішть мішяців!

— Це зовсім не те! Я хочу побачити, як живуть інші люди!..

— І в процеші жнайти шобі шмерть! Чо б тобі не шходити до шушідів — там теж живуть інші люди. Іді шобі подивиш, як вони живуть!

Розлючена, Айрі схопилася за бильце і рішуче перемарширувала на Кларин бік ліжка.

— Чого б тобі не сісти як слід і не говорити зі мною як слід, облиш ти той голосочок маленької дівчин…

У темряві Айрі перечепилася за склянку і засичала, бо холодна вода облила їй пальці й зробила калюжку на килимі. Врешті, коли останні краплі стекли, Айрі раптом із подивом і жахом відчула, що її хтось кусає

— ООЙ!

— Блін, заради Бога, — сказав Арчі, тягнучись до бра і вмикаючи світло. — Що вже тепер?

Айрі подивилася вниз, туди, де боліло. Як би не велася війна, але це був уже зовсім нечесний удар. Якісь штучні зуби, у яких не було рота, вгризалися в її праву ногу.

— Ну ніхріна собі! Що це нахрін таке?

Але питання було зайвим; навіть коли слова ще формувалися в її роті, Айрі вже додала два до двох. Нічний голос. Ідеальна форма і білизна вдень.

Клара поспіхом підхопилася і вихопила свої зуби з-під Айриної ноги, позаяк тепер уже не було сенсу маскуватися, поклала їх просто на нічний столик.

— Жадоволена? — стомлено запитала Клара. (Не те, щоб вона навмисно це приховувала від Айрі, просто якось не було нагоди сказати.)

Але Айрі було шістнадцять, і в такому віці все здається навмисним. Для неї це було черговим номером із довгого переліку батьківських замовчувань і недомовок, черговий приклад бовденівського/джонсівського дару на таємничі історії, яких вам ніколи не розкажуть, минулого, про яке ви ніколи не дізнаєтесь, чуток, які ніколи не будуть підтверджені чи спростовані, і було б добре прожити хоч один день без натяків і припущень; шрапнель у нозі Арчі… фотокартка дивного білого діда Дурхама… ім’я «Офелія» і слово «божевільня»… мотоциклетний шолом і старий фартух із мотоциклетного колеса… запах смаженого з «О’Коннела»… тьмяний спогад нічної поїздки на машині, коли хтось махав рукою хлопцеві на літаку… листи зі шведськими марками і прізвищем Горст Ібельгауфтс або взагалі повернені шведською поштою відправникові…

Ох, яку заплутану павутину ми плетемо. Міллат мав рацію: ці батьки якісь неправильні, безрукі, беззубі. Ці батьки мали море інформації, такої потрібної тобі, але