Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

В домі Ростових утворилася в цей час якась особлива атмосфера любовності, як це буває в домах, де дуже милі й дуже молоді дівчата. Кожен молодик, приїжджаючи до Ростових, дивлячись на ці молоді, сприйнятливі, дівочі обличчя, що чомусь (певне, від свого щастя) усміхаються, дивлячись на цю жваву біганину, слухаючи цей непослідовний, але привітний до всіх, сповнений готовості, надії, щебет жіночої молоді, слухаючи ці непослідовні звуки то співів, то музики, — переймався тим самим почуттям готовості до любові й чекання щастя, що ним сповнена була й сама молодь дому Ростових.

Серед молодиків введених Ростовим, був одним з перших — Долохов, який сподобався всім у домі, крім Наташі. За Долохова вона мало не посварилася з братом. Вона наполягала на тому, що він лиха людина, що в його дуелі з Безуховим П'єр був правий, а Долохов винний, що він неприємний і неприродний.

— Нічого мені розуміти! — з упертим свавільством кричала Наташа, — він злий і без почуттів. Ось же я люблю твого Денисова, він і гульвіса, і все, а я проте його люблю; отже, я розумію. Не знаю, як тобі сказати; у нього все призначено, а я цього не люблю. Денисова…

— Ну, Денисов інша річ, — відповів Микола, даючи відчути, що в порівнянні з Долоховим навіть і Денисов був ніщо, — треба розуміти, яка душа в цього Долохова, треба бачити його з матір'ю, це таке серце!

— Цього вже я не знаю, але з ним мені ніяково. І чи знаєш ти, що він закохався в Соню?

— Які дурниці…

— Я впевнена, от побачиш.

Наташине завбачення справджувалось. Долохов, який не любив жіночого товариства, став часто бувати в домі, і питання про те, заради кого він їздить, невдовзі (хоч ніхто й не казав про це) було розв'язане так, що він їздить заради Соні. І Соня, хоча ніколи не посміла б сказати цього, знала це і щоразу, як кумач, червоніла, коли з'являвся Долохов.

Долохов часто обідав у Ростових, ніколи не пропускаючи спектакля, де вони були, й бував на балах adolescentes[402] в Іогеля, де завжди бували Ростови. Він виявляв переважну увагу до Соні і дивився на неї такими очима, що не тільки вона без рум'янцю не могла витримати цього погляду, а й стара графиня і Наташа червоніли, помітивши цей погляд.

Видно було, що цей сильний, чудний мужчина перебував під невідпорним впливом цієї чорненької, граціозної дівчинки, яка любила іншого.

Ростов помічав щось нове між Долоховим і Сонею; але він не визначав собі, які це були взаємини. «Вони там усі закохані в когось», — думав він про Соню і Наташу. Але йому було не так, як раніш, легко з Сонею та Долоховим, і він рідше став бувати вдома.

З осені 1806 року знову всі заговорили про війну з Наполеоном ще з більшим запалом, ніж торік. Призначено було не тільки набір десяти рекрутів, а ще й дев'яти ратників з тисячі. Скрізь проклинали анафемою Бонапартія, і в Москві тільки й було балачок, що про майбутню війну Для родини Ростових увесь інтерес цих готувань до війни полягав лише в тому, що Миколенька нізащо не погоджувався залишатись у Москві й вичікував тільки кінця відпустки Денисова, щоб з ним разом їхати в полк після свят. Майбутній від'їзд не тільки не перешкоджав йому веселитися, а ще заохочував його до цього. Більшу частину часу він проводив поза домівкою, на обідах, вечорах та балах.

XI

На третій день різдва Микола обідав удома, що останнього часу рідко траплялося з ним. Це був офіціально-прощальний обід, бо він з Денисовим виїжджав у полк по водохрещах. Обідало чоловік зо двадцять, серед них Долохов і Денисов.

Ніколи в домі Ростових любовна атмосфера, атмосфера закоханості не давалася взнаки з такою силою, як у ці дні свят. «Лови хвилини щастя, примушуй себе кохати, закохуйся самі Тільки це одне є справжнє на світі, решта все дурниці. І цим лише ми тут захоплені», — звучало в цій атмосфері.

Микола, як і завжди, замучивши дві пари коней, і то не встигши побувати в усіх місцях, де йому треба було бути і куди його запрошували, приїхав додому перед самим обідом. Тільки-но він увійшов, як відразу помітив і відчув напруженість любовної атмосфери в домі, але, крім того, він помітив чудне збентеження, що панувало між деякими з членів товариства. Особливо схвильовані були Соня, Долохов, стара графиня і трохи Наташа. Микола зрозумів, що щось мало статися до обіду між Сонею та Долоховим, і, з властивою йому чуйністю серця, був дуже ніжний і обережний під час обіду в обходженні з ними обома. Цього ж вечора третього дня свят мав бути один з тих балів у Іогеля (вчителя танців), що він давав на свята для всіх своїх учнів та учениць.

— Миколенька, ти поїдеш до Іогеля? Будь ласка, їдь, — звернулась до нього Наташа, — він тебе особливо просив, і Василь Дмитрович (це був Денисов) їде.

— Куди я не поїду з наказу графині! — сказав Денисов, який жартома поставив себе в домі Ростових в роль Наташиного рицаря, — pas de châle[403] ладен танцювати.

— Якщо встигну! Я обіцяв Архаровим, у них вечір, — сказав Микола.

— А ти?.. — звернувся він до Долохова. І тільки-но спитав це, помітив, що цього не треба було питати.

— Поїду, можливо… — холодно й сердито сказав Долохов, глянувши на Соню, і, насупившись, таким самим поглядом, яким він на клубному обіді дивився на П'єра, знову глянув на Миколу.

«Що-небудь є», — подумав Микола і ще більш упевнився в цьому припущенні після того, як Долохов зараз же по обіді поїхав. Він викликав Наташу і спитав, що трапилось.

— А я тебе шукала, — промовила Наташа, вибігши до нього. — Я казала, ти все не хотів вірити! — з переможним виглядом сказала вона. — Він освідчився Соні!

Хоч як мало за цей час Микола приділяв уваги Соні, але, коли він почув це, щось наче відірвалось у ньому. Долохов являв собою пристойну і з деяких поглядів блискучу партію для сироти-безприданниці Соні. На думку старої графині і вищого світу не можна було відмовити йому. І тому першим почуттям Миколи, коли він почув це, була злість проти Соні. Він готувався до того, щоб сказати: «І чудово! Певна річ, треба забути дитячі обіцянки і