Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

— Будь ласка, Василю Дмитровичу, — казала Наташа, — ходім, будь ласка.

— Та що ви, звільніть мене від цього, графине, — казав Денисов.

— Ну, годі-бо, Васю, — промовив Микола.

— Наче кота Ваську вмовляють, — жартома сказав Денисов.

— Цілий вечір співатиму вам, — сказала Наташа.

— Чарівниця все зі мною зробить! — сказав Денисов і відстебнув шаблю. Він вийшов з-за стільців, міцно взяв за руку свою даму, трошки підняв голову і відставив ногу, чекаючи такту. Лише на коні та в мазурці не видно було, що Денисов маленький на зріст, і він здавався таким самим бравим хлопцем, яким він сам себе почував. Виждавши такт, він збоку, звитяжно й жартівливо, глянув на свою даму, несподівано притупнув однією ногою і, як м'ячик, пружно відскочив від підлоги й полетів вздовж по колу, ведучи за собою свою даму. Він нечутно летів половину зали на одній нозі і, здавалося, не бачив стільців, що стояли перед ним, і просто мчав на них; але раптом, приклацнувши острогами і розставивши ноги, зупинявся на підборах, стояв так секунду, з брязкотом острог тупав на одному місці ногами, швидко крутився і, лівою ногою підцокуючи праву, знову летів по колу. Наташа вгадувала те, що він мав намір зробити, і, сама не знаючи як, стежила за ним, віддаючись йому. То він крутив її, то на правій, то на лівій руці, то, падаючи навколішки, обводив її круг себе і знову схоплювався й пускався вперед з такою рвучкістю, неначе він мав намір, не переводячи духу, пробігти всі кімнати; то раптом знову зупинявся і робив нове несподіване коліно. Коли він, моторно закрутивши даму перед її місцем, цокнув острогою, вклоняючись їй, Наташа навіть не зробила йому реверансу. Вона з подивом втупила в нього очі, усміхаючись, ніби не впізнаючи його.

— Що ж це таке? — промовила вона.

Незважаючи на те, що Іогель не визнавав мазурку за справжню, всі були захоплені майстерністю Денисова, раз у раз стали вибирати його, і старики, усміхаючись, почали розмовляти про Польщу та про старі добрі часи. Денисов, розчервонівшись од мазурки і обтираючись хусточкою, підсів до Наташі і протягом цілого балу не відходив від неї.

XIII

Два дні по цьому Ростов не бачив Долохова у своїх і не заставав його вдома; на третій день він одержав від нього записку.

«Бувати в домі у вас я більш не маю наміру з відомих тобі причин і їду в армію, тому сьогодні ввечері я влаштовую для моїх приятелів прощальну вечірку — приїжджай до Англійського готелю». Ростов о десятій годині, з театру, де він був разом зі своїми і з Денисовим, призначеного дня приїхав до Англійського готелю. Його зараз же провели в найкраще приміщення готелю, яке зайняв на цю ніч Долохов.

Чоловік зо двадцять юрмилися біля стола, перед яким між двома свічками сидів Долохов. На столі лежало золото та асигнації, і Долохов банкував. Після освідчення і Сониної відмови Микола ще не бачився з ним і почував ніяковість, думаючи про те, як вони побачаться.

Ясний холодний погляд Долохова зустрів Ростова ще в дверях, наче він давно чекав його.

— Давно не бачилися, — сказав він, — спасибі, що приїхав. Ось тільки добанкую, і прибуде Ілюшка з хором.

— Я до тебе заїжджав, — сказав Ростов, червоніючи.

Долохов не відповів йому.

— Можеш поставити, — сказав він.

Ростов згадав у цю хвилину чудну розмову, що одного разу була в нього з Долоховим. «Грати на щастя можуть тільки дурні», — сказав тоді Долохов.

— Чи ти боїшся зі мною грати? — сказав тепер Долохов, наче вгадавши думку Ростова, і усміхнувся. З-за цієї усмішки його Ростов побачив той настрій, що був у нього під час обіду в клубі і взагалі в ті часи, коли, ніби знудьгувавшись у повсякденному житті, Долохов почував необхідність яким-небудь чудним, здебільшого жорстоким, вчинком виходити з нього.

Ростову стало ніяково; він шукав і не знаходив у своїй голові жарту, що був би відповіддю на слова Долохова. Та перш ніж він встиг це зробити, Долохов, дивлячись просто в обличчя Ростову, повільно і виразно, так, що всі могли чути, сказав до нього:

— А пам'ятаєш, ми розмовляли з тобою про гру… дурень, хто на щастя хоче грати; грати треба напевно; а я хочу спробувати.

«Спробувати на щастя чи напевно?» — подумав Ростов.

— Та й краще не грай, — додав Долохов і, тріснувши розірваною колодою, сказав: — Банк, панове!

Присунувши спершу гроші, Долохов зібрався банкувати. Ростов сів біля нього і спочатку не грав. Долохов позирав на нього.

— Чого ж не граєш? — сказав Долохов. І чудно, Микола відчув потребу взяти карту, поставити на неї незначну ставку і почати гру.

— При мені грошей нема, — сказав Ростов.

— Повірю!

Ростов поставив п'ять карбованців на карту і програв, поставив ще і знову програв. Долохов убив, тобто виграв у Ростова десять карт підряд.

— Панове, — сказав він, пробанкувавши якийсь час, — прошу класти гроші на карти, а то я можу заплутатись у рахунках.

Один з картярів сказав, що, він сподівається, йому можна повірити.

— Повірити можна, але боюсь заплутатись; прошу класти гроші на карти, — відповів Долохов. — Ти не турбуйся, ми з тобою поквитаємось, — додав він, звертаючись до Ростова.

Гра тривала; лакей, не перестаючи, розносив шампанське.

Усі карти Ростова було бито і запис його боргу зріс до восьмисот карбованців. Він надписав був над однією картою вісімсот карбованців, але в той час, як йому подавали шампанське передумав і написав знову звичайну ставку, двадцять карбованців.

— Залиши, — сказав Долохов, хоч він, здавалось, і не дивився на Ростова, — скоріше відіграєшся. Іншим даю, а тобі б'ю. Чи ти мене боїшся? — повторив він.

Ростов послухався, залишив написані вісімсот і поставив чирвову сімку з одірваним ріжком, яку він підняв з землі. Він добре її потім пам'ятав. Він поставив чирвову сімку, надписавши над нею уламком крейдяної палички вісімсот, круглими, рівними цифрами; випив подану склянку потеплілого шампанського, усміхнувся на слова Долохова і, з завмиранням серця чекаючи сімки, став дивитися на руки Долохова, який тримав колоду. Виграш чи програш цієї чирвової сімки багато важив для Ростова. В неділю минулого тижня граф Ілля Андрійович дав своєму синові дві тисячі карбованців і, хоч ніколи не любив говорити про грошову скруту, сказав йому, що гроші ці останні до травня і що тому він просить сина бути цього разу ощадливішим. Микола сказав, що йому й цього занадто багато і що він дає слово честі не брати більш грошей до весни.