Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

— А це що таке? Що ви наробили, я вас питаю? — сказала вона строго.

— Я? то я? — сказав П'єр.

— Он який хоробрий знайшовся! Ну, відповідайте, що це за дуель? Що ви хотіли цим довести? Що? Я вас питаю. — П'єр важко повернувся на дивані, розтулив рота, але не міг відповісти.

— Коли ви не відповідаєте, то я вам скажу… — говорила далі Елен. — Ви вірите всьому, що вам скажуть. Вам сказали… — Елен засміялася, — що Долохов мій коханець, — сказала вона по-французькому, із своєю грубою точністю мови, вимовляючи слово «коханець», як і всяке інше слово, — і ви повірили! Але що ж ви цим довели? Що ви довели цією дуеллю? Те, що ви дурень, que vous êtes un sot; то це ж усі знали! До чого це призведе? До того, щоб я стала посміховищем усієї Москви; до того, щоб кожен сказав, що ви з п'яних очей, не тямлячи себе, викликали на дуель чоловіка, до якого ви без підстав ревнуєте, — Елен дедалі більш підвищувала голос і запалювалась, — який є кращим за вас з усіх поглядів…

— Гм… гм, — мимрив П'єр, скривляючись, не дивлячись на неї і завмерши всім тілом.

— І чому ви могли повірити, що він мій коханець?.. Чому? Тому, що я люблю бути в його товаристві? Якби ви були розумніші і приємніші, то я б віддавала перевагу вашому.

— Не говоріть зі мною… благаю, — хрипко прошепотів П'єр.

— Чому мені не говорити! Я можу говорити і сміливо скажу, що виняткова та жінка, яка з таким чоловіком, як ви, не взяла б собі коханців (des amants), а я цього не зробила, — сказала вона. П'єр хотів щось промовити, глянув на неї чудними очима, виразу яких вона не зрозуміла, і знову ліг. Він фізично страждав у цю хвилину: йому спирало дух у грудях, і він не міг дихати. Він знав, що йому треба щось зробити, щоб припинити цю муку, але те, що він хотів зробити, було занадто страшне.

— Нам краще розстатися, — промовив він уривчасто.

— Розстатися, будь ласка, тільки якщо ви дасте мені маєтність, — сказала Елен… — Розстатися, ото чим злякали!

П'єр схопився з дивана і, хитаючись, кинувся до неї.

— Я тебе вб'ю! — крикнув він і, схопивши зі стола мармурову дошку з невідомою ще йому силою, ступив крок до неї і замахнувся на неї.

Обличчя в Елен зробилося страшним; вона звереснула й відскочила від нього. Батькова порода виявилася в П'єрові. Він кинув дошку, розбив її і, з розкритими руками підступаючи до Елен, вигукнув «Геть!» таким страшним голосом, що в усьому домі з жахом почули цей крик. Бозна-що зробив би П'єр у цю хвилину, якби Елен не вибігла з кімнати.

Через тиждень П'єр видав дружині довіреність на управління всіма великоруськими маєтками, що становило більшу частину його багатства, і сам один поїхав до Петербурга.

VII

Минуло два місяці по одержанні вістей у Лисих Горах про Аустерліцьку битву і про загибель князя Андрія, і, незважаючи на всі листи через посольство і на всі розшуки, тіла його не знайшли і його самого не було серед полонених. Найгірше для його рідних було те, що все ж залишалась надія, що його знайшли жителі на полі бою і, можливо, він лежить, одужуючи або помираючи, де-небудь сам один, серед чужих, і не може дати про себе звістки. В газетах, з яких вперше узнав старий князь про Аустерліцьку поразку, було написано, як і завжди, вельми коротко й невиразно, про те, що росіяни після блискучих баталій повинні були відретируватися і ретираду зробили в цілковитому порядку. Старий князь зрозумів з цього офіціального повідомлення, що наших було розбито. Через тиждень після газети, що принесла звістку про Аустерліцьку битву, прийшов лист Кутузова, який сповіщав князя про долю, що спіткала його сина.

«Ваш син, на моїх очах, — писав Кутузов, — з прапором у руках, перед полком, загинув героєм, гідним свого батька і своєї вітчизни На загальний жаль, мій і всієї армії, досі невідомо — живий він чи ні. Себе і вас надією тішу, що син ваш живий, бо інакше серед знайдених на полі бою офіцерів, список яких мені подано через парламентерів, і він би поіменований був».

Одержавши цю звістку пізно ввечері, коли він був сам у своєму кабінеті, старий князь, як і звичайно, другого дня пішов на свою ранішню прогулянку, але був мовчазний з прикажчиком, садівником та архітектором і, хоч і мав сердитий вигляд, нічого нікому не сказав.

Коли в звичайний час княжна Марія увійшла до нього, він стояв за верстатом і точив, але не оглянувся, як кожного разу, на неї.

— А! Княжна Марія! — раптом сказав він неприродно й кинув стамеску. (Колесо ще крутилося з розмаху. Княжна Марія довго пам'ятала, як завмирав цей скрип колеса, який злився для неї з тим, що було по цьому.)

Княжна Марія підійшла до нього, побачила його обличчя, і щось раптом опустилося в ній. Очі її перестали бачити ясно. Вона по обличчю батька, не смутному, не пригніченому, а злому, по обличчю, яке напружено стримує себе, побачила, що над нею повисло і ось-ось розчавить її страшне нещастя, найгірше в житті нещастя, якого вона ще не переживала, нещастя непоправне, незбагненне — смерть того, кого любиш.

— Mon père! André?[395] — сказала неграціозна, незграбна княжна з такою невимовною чарівністю печалі і самозабуття, що батько не витримав її погляду і, схлипнувши, одвернувся.

— Одержав звістку. Серед полонених нема, серед убитих нема. Кутузов пише, — крикнув він пронизливо, наче бажаючи прогнати княжну цим криком, — убитий!

Княжна не впала, їй не стало млосно. Вона була вже бліда, але коли вона почула ці слова, обличчя в неї змінилося і щось засяяло в її променистих прекрасних очах. Наче радість, вища радість, незалежна від печалей і радощів цього світу, розлилася понад ту велику печаль, що була в ній. Вона забула увесь страх перед батьком, підійшла до нього, взяла його за руку, потягла до себе і обняла за суху, жилаву шию.

— Mon père, — сказала вона. — Не одвертайтеся від мене, плачмо разом.

— Мерзотники, падлюки! — крикнув старий, відхиляючи від неї обличчя. — Занапастити армію, занапастити людей! За що? Піди, піди, скажи Лізі.

Княжна безсило сіла в крісло біля батька й заплакала. Вона бачила тепер брата в ту хвилину, як він прощався з нею і з Лізою, зі