Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

— Коли скажете одержати гроші, графе?

Ростов спалахнув, викликав Долохова в другу кімнату.

— Я не можу відразу сплатити все, ти візьмеш вексель, — сказав він.

— Слухай, Ростов, — сказав Долохов, світло усміхаючись і дивлячись у вічі Миколі, — ти знаєш приказку: «Щасливий у коханні, нещасливий у картах». Кузина твоя закохана в тебе. Я знаю.

«О! це жах — почувати себе таким залежним від цієї людини», — думав Ростов. Ростов розумів, якого удару завдасть він батькові, матері, сказавши про цей програш; він розумів, яке було б щастя звільнитися від усього цього, і розумів, що Долохов знає, що може звільнити його від цього сорому і горя, і тепер хоче ще гратися з ним, як кіт з мишею.

— Твоя кузина… — почав казати Долохов, але Микола перебив його.

— Моя кузина тут ні при чому, і про неї говорити нічого! — крикнув він люто.

— То коли одержати? — спитав Долохов.

— Завтра, — сказав Ростов і вийшов з кімнати.

XV

Сказати «завтра» й дотримати тону пристойності було не важко, але приїхати самому додому, побачити сестер, брата, матір, батька, признаватися і просити грошей, на які не маєш права після того, як дав слово честі, було жахливо.

Вдома ще не спали. Молодь дому Ростових, повернувшись з театру, повечерявши, сиділа біля клавікордів. Тільки-но Микола увійшов до зали, його огорнула та любовна, поетична атмосфера, яка панувала цієї зими в їхньому домі і яка тепер, після освідчення Долохова та балу Іогеля, здавалося, ще більш згустилася, як повітря перед громовицею, над Сонею і Наташею. Соня і Наташа, в блакитних платтях, в яких вони були в театрі, гарненькі і свідомі цього, щасливі, усміхаючись стояли біля клавікордів. Віра з Шиншиним грала в шахи у вітальні. Стара графиня, чекаючи сина й чоловіка, розкладала пасьянс з бабусею-дворянкою, що жила в них у домі. Денисов з блискучими очима і скуйовдженою чуприною сидів, одкинувши ніжку назад, за клавікордами і, б'ючи по них своїми коротенькими пальцями, брав акорди і, пускаючи під лоб очі, своїм маленьким, хрипким, але вірним голосом співав вірш «Чарівниця», якого він сам склав і до якого намагався підібрати музику.

Скажи мені, о, чарівнице мила,

Чому до струн забутих я вернув,

Який вогонь ти в серці запалила,

Який екстаз у пальцях спалахнув!—

співав він пристрасним голосом, блискаючи на злякану і щасливу Наташу своїми агатовими чорними очима.

— Прекрасно! чудової — вигукувала Наташа. — Ще один куплет, — казала вона, не помічаючи Миколи.

«В них усе те ж саме», — подумав Микола, заглядаючи до вітальні, де він побачив Віру і матір з бабусею.

— А! Ось і Миколенька! — Наташа підбігла до нього.

— Татко вдома? — спитав він.

— Яка я рада, що ти приїхав! — не відповідаючи, сказала Наташа. — Нам так весело! Василь Дмитрович залишився заради мене ще на день, ти знаєш?

— Ні, ще не приїжджав тато, — сказала. Соня.

— Коко, ти приїхав, іди до мене, друже мій, — сказав графинин голос з вітальні. Микола підійшов до матері, поцілував її в руку і, мовчки підсівши до її стола, став дивитися на її руки, що розкладали карти. З зали все лунали сміх і веселі голоси, які вмовляли Наташу.

— Ну, добре, добре, — вигукнув Денисов, — тепер нема чого відмовлятися, за вами barcarolla, благаю вас.

Графиня оглянулася на мовчазного сина.

— Що з тобою? — спитала мати Миколу.

— Ах, нічого, — сказав він, ніби йому вже набридло це все одне й те ж запитання. — Татко скоро приїде?

— Я думаю.

«В них усе те ж саме. Вони нічого не знають! Куди мені подітися?» — подумав Микола і пішов знову до зали, де стояли клавікорди.

Соня сиділа за клавікордами і грала прелюдію тієї баркароли, яку особливо любив Денисов. Наташа збиралася співати. Денисов захопленими очима дивився на неї.

Микола почав ходити туди й сюди по кімнаті.

«І хочеться йому примушувати її співати! Що вона може співати? І нічого тут нема веселого», — думав Микола.

Соня взяла перший акорд прелюдії.

«Боже мій, я пропаща, я безчесна людина. Кулю в лоб — одно, що залишається, а не співати, — подумав він. — Піти звідси? але куди ж? Однаково, хай співають!»

Микола понуро, не перестаючи ходити по кімнаті, поглядав на Денисова та дівчаток, уникаючи їх поглядів.

«Миколенька, що з вами?» — спитав Сонин погляд, спрямований на нього. Вона відразу побачила, що щось сталося з ним.

Микола одвернувся від неї. Наташа із своєю чуйністю теж миттю помітила настрій свого брата. Вона помітила його, але їй самій так весело було в ту хвилину, така далека вона була від горя, смутку, докорів, що (як це часто буває з молодими людьми) навмисно обманула себе. «Ні, мені занадто весело тепер, щоб псувати собі настрій співчуттям чужій журбі», відчула вона і сказала собі: «Ні, я, певне, помиляюся, він, мабуть, веселий, як і я».

— Ну, Соню, — сказала вона і вийшла на саму середину зали, де, на її думку, був найкращий резонанс. Трошки підвівши голову, опустивши безживно-обвислі руки, як це роблять танцівниці, Наташа енергійним порухом переступаючи з коронка на носок, пройшлася по середині кімнати й зупинилася.

«Ось я яка!» — наче казала вона, відповідаючи на захоплений погляд Денисова, що стежив за нею.

«І з чого вона радіє! — подумав Микола, дивлячись на сестру. — І як їй не нудно й не совісно!» Наташа взяла першу ноту, горло її розширилось, груди випростались, очі набрали серйозного виразу. Вона не думала ні про кого, ні про що в цю хвилину, і зі складеного в усмішку рота полилися звуки, ті звуки, які може робити в ті ж проміжки часу і з тими ж інтервалами кожен і які, проте, тисячу разів залишають вас байдужими, в тисячу перший раз заставляють вас здригатися і плакати.

Наташа цієї зими вперше почала серйозно співати і особливо тому, що Денисов захоплювався її співами. Вона співала тепер не по-дитячому, вже не було в її співах тієї комічної дитячої старанності, що була в них раніш; та вона співала ще не добре, як казали всі знавці-судді, які її слухали. «Не опрацьований, але чудовий голос, треба опрацювати», — казали всі. Але казали це звичайно вже нескоро після того, як замовкав її голос. А в той час; коли звучав цей неопрацьований голос з неправильними придихами і з зусиллями переходів, навіть знавці-судді нічого не казали, тільки втішалися цим неопрацьованим голосом і тільки бажали ще раз почути його. У