Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой

— Можеш собі уявити! Вона відмовила, зовсім відмовила! — заговорила Наташа. — Вона сказала, що любить іншого, — додала вона, трохи помовчавши.

«Та інакше й не могла зробити моя Соня!» — подумав Микола.

— Хоч як мама просила її, вона відмовила, і я знаю, вона не змінить, коли що сказала…

— А мама просила її? — докірливо сказав Микола.

— Просила, — сказала Наташа. — Знаєш, Миколенька, не сердься; але я знаю, що ти з нею не одружишся. Я знаю, бозна-чому, я знаю певно, ти не одружишся.

— Ну, цього ти зовсім не знаєш, — сказав Микола, — але мені треба поговорити з нею. Яка чудова ця Соня! — додав він, усміхаючись.

— Вона така чудова! Я тобі пришлю її. — І Наташа, поцілувавши брата, побігла.

Через хвилину прийшла Соня, злякана, розгублена й винувата. Микола підійшов до неї і поцілував її в руку. Не вперше у цей приїзд вони розмовляли віч-на-віч і про свою любов.

— Sophie, — почав він боязко, а далі говорив усе сміливіше і сміливіше, — коли ви хочете відмовитись не тільки від блискучої, від вигідної партії… але він прекрасна, благородна людина… він мій друг…

Соня перебила його.

— Я вже відмовилася, — сказала вона квапливо.

— Якщо ви відмовляєтесь заради мене, то я боюсь, що на мені…

Соня знову перебила його. Вона благальним, зляканим поглядом подивилась на нього.

— Nicolas, не кажіть мені цього, — сказала вона.

— Ні, я повинен. Може, це suffisance[404] з мого боку, проте краще сказати. Якщо ви відмовитесь заради мене, то я повинен сказати вам щиру правду. Я вас люблю, я думаю, більш за всіх…

— Мені й досить, — спалахнувши, сказала Соня.

— Ні, але я тисячу разів закохувався й буду закохуватись, хоч такого почуття дружби, довіри, любові у мене ні до кого нема, як до вас. Потім я молодий. Maman не хоче цього. Ну, просто, я нічого не обіцяю. І я прошу вас подумати про освідчення Долохова, — сказав він, насилу вимовляючи прізвище свого друга.

— Не кажіть мені цього. Я нічого не хочу. Я люблю вас, як брата, і завжди любитиму і більше мені нічого не треба.

— Ви ангел, я вас не вартий, але я лише боюся обманути вас. — Микола ще раз поцілував її в руку.

XII

В Іогеля були найвеселіші в Москві бали. Це казали матінки, дивлячись на своїх adolescentes[405], які виробляли щойно вивчені па; це казали й самі adolescentes та adolescents[406], танцюючи до знемоги; це казали дорослі панночки й молодики, що приїжджали на ці бали, ставлячись до них поблажливо, і знаходили в них найкращі веселощі. Цього ж таки року на цих балах зав'язалось два одруження. Дві гарненькі княжни Горчакови знайшли женихів і вийшли заміж, і цим ще більш уславили ці бали. Особливим на цих балах було те, що не було господаря й господині: був добродушний Іогель; він як пух літав, за всіма правилами розшаркувався і приймав білетики за уроки від усіх своїх гостей; було заведено, що на ці бали їздили лише ті, хто хотів танцювати й веселитися, як хочуть цього тринадцяти- і чотирнадцятилітні дівчатка, що вперше одягають довгі плаття. Майже всі здавалися гарненькими: так захоплено всі вони усміхалися і так блищали в них оченята. Кращі учениці, з яких найкращою була Наташа, що відзначалася своєю граціозністю, інколи танцювали навіть pas de châle; але на цьому, останньому балу танцювали лише екосези, англези та мазурку, яка тільки-но входила в моду. Залу взяв Іогель у домі Безухова; бал дуже вдався, як казали всі. Багато було гарненьких дівчаток, і панночки Ростови були з найкращих. Обидві вони були особливо щасливі й веселі. Цього вечора Соня, горда освідченням Долохова, своєю відмовою і розмовою з Ростовим, крутилася ще вдома, не даючи дівчині дочесати свої коси, і тепер наскрізь сяяла поривчастою радістю.

Наташа, не менш горда тим, що вона вперше була в довгому платті, на справжньому балу, була ще щасливіша. Вони були в білих серпанкових платтях з рожевими стрічками.

Наташа стала закоханою з самої тієї хвилини, як увійшла на бал. Вона не була закохана ні в кого зокрема, вона закохана була в усіх. На кого вона дивилася в ту хвилину, як дивилася, в того й була закохана.

— Ах, як гарно! — раз у раз казала вона, підбігаючи до Соні.

Микола з Денисовим ходили по залах, привітно й поблажливо оглядаючи тих, що танцювали.

— Яка вона мила, красунею буде, — сказав Денисов.

— Хто?

— Графиня Наташа, — відповів Денисов.

— І як вона танцює, яка грація! — помовчавши трохи, знову сказав він.

— Та про кого ти говориш?

— Про сестру про твою! — сердито вигукнув Денисов.

Ростов усміхнувся.

— Mon cher comte; vous êtes l'un de mes meilleurs écoliers, il faut que vous dansiez, — сказав маленький Іогель, підходячи до Миколи. — Voyez combien de jolies demoiselles[407]. — Він з тією ж просьбою звернувся й до Денисова, теж свого колишнього учня.

— Non, mon cher, je ferai tapisserie[408], — сказав Денисов. — Хіба ви не пам'ятаєте, як недбало я ставився до ваших уроків?..

— О ні! — квапливо утішаючи його, сказав Іогель. — Ви лише неуважні були, а ви мали здібності, так, ви мали здібності.

Заграли новозаведену мазурку. Микола не міг відмовити Іогелю і запросив Соню. Денисов підсів до стареньких жінок і, спершись на шаблю, притупуючи в такт, щось весело розповідав і смішив старих дам, поглядаючи на молодь, що танцювала. Іогель у першій парі танцював з Наташею, своєю гордістю і кращою ученицею. М'яко, ніжно перебираючи своїми ніжками в черевичках, Іогель першим полетів по залі з Наташею, яка торопіла, але старанно виробляла па. Денисов не зводив з неї очей і вистукував шаблею такт з таким виглядом, який ясно говорив, що він сам не танцює лише тому, що не хоче, а не через те, що не може. В середині фігури він покликав до себе Ростова, який проходив повз нього.

— Це зовсім не те, — сказав він. — Хіба це польська мазурка? А танцює прекрасно.

Знаючи, що Денисов навіть у Польщі славився своїм майстерним умінням танцювати польську мазурку, Микола підбіг до Наташі:

— Піди вибери Денисова. От танцює! Чудесно! — сказав він.

Коли підійшла знову Наташина черга, вона встала і, швидко перебираючи своїми черевичками з бантиками, торопіючи, сама пробігла через залу в куток, де сидів Денисов. Вона бачила, що всі дивляться на неї і чекають. Микола бачив, що Денисов і Наташа, усміхаючись, сперечалися і що