Марина — цариця московська - Валентин Лукіч Чемеріс

Ще коли вдарили у набат і московити кинулися до Кремля, першими на Красну площу примчали бунтівні бояри, серед яких де-не-де були помічені й князі на чолі з боярином князем Василієм Шуйським та вірний йому військовий загін.

І хоч тривога й сум’яття охопили всю Москву, але спочатку становище Дмитрія Івановича ще не було критичним.

Цар Дмитрій Іванович попри все — і попри свої прорахунки і дев’ятиденну бездіяльність, коли він без угаву гуляв у Кремлі, а ночами «крутив» любов з царицею, попри всі свої промахи, все ще був популярним у народі — як новий цар, котрий неодмінно покращить їхнє життя. Бо сам, переховуючись од Годуна, зазнав поневірянь і знає, почім ківш лиха.

Це розуміли бунтівні бояри на чолі з Шуйським. Як і те, що московити незадоволені не так самим царем, як іноземцями, зокрема поляками, які, прибувши до Москви з весільним поїздом Марини Мнішек, чинили що хотіли — як у завойованому місті.

На цьому — але тільки на першому етапі бунту, — і вирішили «грати» бояри на чолі з Шуйським, розуміючи, що відкритий виступ проти царя може закінчитися для них невдачею.

У першу чергу це розумів кмітливий і винахідливий боярин князь Шуйський — був він підступний і хитрий. І до біса винахідливий та, попри все, везучий. Він, аби відвести підозру від себе і від своїх справжніх цілей, діючи за руським принципом «кинуть тень на плетень», звелів своїм людям спершу кричати про якусь буцімто міфічну пожежу (Москва неодноразово горіла — разом з Кремлем, — часто й вигорала дотла, — тож московити її боялися), а потім — на другому етапі — кричати, що поляки, мовляв, хочуть «извести государя».

Це був єдино вірний, хоч і підступний хід у тій ситуації, і натовпи, нацьковані і спрямовані людьми Шуйського (та й поляки для цього вже дали привід, і не один), кинулися штурмувати двори й будинки, заздалегідь помічені крейдою, які займали польські вельможі та посли Речі Посполитої, — у тім числі й той, що його займав воєвода Юрій Мнішек.

Натовп спершу біг бити поляків і рятувати свого царя.

Дзвони бемкали і бемкали на сполох. Натовпи розділилися: одні кинулися громити по Москві будинки, у яких постоєм стояли поляки, інші, разом із озброєними людьми Шуйського — на штурм Кремля, все ще вигукуючи:

— Поляки хотят извести нашого государя! Бей поляков!!! Защитим царя Дмитрия Ивановича!!!

Ті крики стрільці з кремлівської охорони сприйняли за чисту монету і спершу й собі приготувалися захищати царя Дмитрія Івановича, аж тут виявилося, що все так і трохи... не так.

І стрільці розгубилися — чим і скористалися люди Шуйського.

А розгубилися стрільці ось чого.

Стрілецькі слободи у ті часи у Замоскворіччі займали і відігравали особливу роль у тамтешньому житті.

Їх називали з великої літери — Стрілецькі слободи. (Слободами — від свобода — у ті часи в Київській Русі, на Україні і в Росії називали поселення, жителі яких тимчасово звільнялися від феодальних повинностей і податків; у містах — квартали, де мешкали люди однієї професії чи національності, зрештою — велике село, селище; а ще слободами тоді називалися пільги та привілеї, які надавалися тим, що селилися на незайманих землях, як слободами називали і самі незаселені землі, на яких селилися ті, хто втікав від панського гніту.)

Стрільцями на Русі стали називати в середині ХVI ст. нове військо. Колись — первісно — термін «стрілець» означав стрільця з лука, адже ворога він вражав стрілою, якою стріляв. Але стрільці хоч пізніше й звалися стрільцями, проте були озброєні вогнепальною ручною зброєю — пищалями, як у давнину називали рушниці, і сокирами — бердишами.

Вони до XVII ст. складали основу руської піхоти (хоча були й кінні стрільці). Це було військо з тих, хто перебував на государевій службі, служилі люди, набрані в основному не з чорних людей, а з поміщицьких селян. Звання «стрілець» було пожиттєвим і спадковим: стрілецькі сини та племінники теж ставали стрільцями — було їх на той час у Московії щось із 12 тисяч і кількість їх з року в рік зростала.

Стрільці (їхні голови отримували за службу цілі маєтки) одержували за свою службу невелике грошове й хлібне жалування та дворове місце біля 30 кв. сажнів, город, право користуватися вигоном і пастівниками. Вони звільнялися від посадського тягла, могли займатися — як і посадські — безмитною дрібною торгівлею — навинос чи в наметах — і навіть мати лавки. Тож майже всі стрільці ставали торгівцями — часом і на шкоду службі, — чи ремісниками — зброярами, ковалями, чоботарями тощо.

Мешкали вони в особливих стрілецьких слободах, у кожній з яких було від 500 до 1000 стрільців з їхніми сім’ями. Полки, які на той час охороняли Кремль і Китай-город, селилися в центрі міста — на Моховій проти Боровицьких воріт Кремля — та в інших місцях.

У мирний час несли охоронну службу по всій Росії. Один з таких стрілецьких полків, що охороняв Кремль, а в ньому царя з його сімейством, виявився, як кажуть, не на висоті — простіше, позадкував перед озброєними людьми Шуйського та натовпом змовників. Хитрий Шуйський знав, як узяти стрільців за зябра. Їхнім вразливим місцем були слободи і сім’ї в них. Воєнні люди були прив’язані до свого добробуту і боялися його втратити — часом і на шкоду службі. Люди Шуйського пригрозили стрільцям: якщо вони не відступляться від царя, народ пустить червоного півня по їхніх слободах, мужики зґвалтують їхніх жінок та дочок — доки вони охоронятимуть царя. І стрільці, забувши про свій обов’язок ратний по охороні Кремля, відступили — перед загрозою знищення їхнього добробуту та сімей... І доля царя та цариці була вирішена. Завдяки відступництву тих, хто їх мав охороняти...

Як усе вибухнуло «народним гнівом», як дзвони по всій Москві вдарили в набат, як ошаліла юрба-юрма ринулася штурмувати царську