Для домашнього огнища. Детективна повість - Іван Якович Франко

Капітан зупинився насеред вулиці і видивився на високу, випростувану фігуру Редліха, що в якімсь дивнім заклопотанні старався не глядіти йому в очі.

— Не розумію тебе, Гнатику, — промовив. — Перед хвилею ти запевняв мене, що всі мене огнисто полюбили, а тепер намовляєш, щоби якнайрідше до них ходити.

— Бо се занадто багато буде тебе коштувати, — викручувався Редліх. — А втім, коли ти багатий, коли маєш купу грошей і можеш їх розкидати...

В тих Редліхових словах було щось таке, що дуже немило вразило капітана.

— Гнате! — скрикнув він. — За кого ти мене маєш? Чи то я розбійник, чи фальшівник монет, чи, може, який касієр-утікач, щоб у мене були гроші на розки-дування?

— А коли їх у тебе нема, то що тобі на тім залежить, чи тебе просять учащати до касину, чи ні? І так будеш мусив дуже рідко вчащати. Адже ж і сьогодні ти висипав стілько грошей, що твоя жінка...

— Ну, ну, досить тої проповіді, старий приятелю! Вже що там жінка буде мала мені сказати, те скаже і без тебе. Ну, та годі нам балакати! Отсе ми вже перед моєю домівкою. Знаєш що, Гнатику, надіюся, що зробиш мені тоту честь і відвідаєш мене в моїм родиннім гнізді?

— З найбільшою охотою! — сквапно промовив Редліх. — Досі, щоправда, я не бував у твоєї жінки — причин не потребую тобі вияснювати...

— Іди, йди, старий грішнику ! Ти повинен би встидатися навіть згадувати про щось таке! — перебив капітан.

— Ну, та тепер, коли ти тут і запрошуєш мене...

— Без церемонії, без церемонії! Приходи до мене, коли маєш час і охоту, як до старого товариша!

Стиснувши щиро подану йому руку капітана, Редліх салютував по-військовому і за кілька хвилин щез у нічній темряві.

V

— Ага, Анелечко! Бачу тут візитову карточку барона Рейхлінгена. Розповідж-но мені, яка се у тебе була з ним історія?

Капітан і Анеля сиділи в салоні і розмовляли. Анеля, занята якоюсь жіночою робіткою, оповідала мужеві про своє життя, про дітей, про старого Гуртера, а капітан, слухаючи її оповідань, перебирав візитові карточки, розкидані на срібній таці на столі. Нараз на одній елегантній, блискучій прочитав назву: «Waldemar Baron von Reuchlingen» і затремтів так, немовби пожалив собі пальці кропивою.

— Історія у мене? З бароном Рейхлінгеном? — помалу, немов шукаючи чогось у пам’яті, повторила Анеля, спокійно дивлячись мужеві в очі. — У мене з ним не було ніякої історії.

— Не було ніякої? — з зачудуванням запитав капітан. — Се не може бути! Пригадай собі добре!

— Що маю собі пригадувати? — ще з більшим зачудуванням відповіла Анеля. — По твоїм від’їзді до Боснії барон був тут у мене раз чи два рази. Ага, пам’ятаю, раз під час моїх іменин упився і звів якусь сварку з офіцерами. Не знаю, про що їм там зайшло, досить того, що попсував нам цілий вечір і всі разом з ним мусили забратися додому. Більше я й не бачила його, а швидко по тім я довідалася, що його також перенесено до Боснії.

— Гм, то така се була історія? Признаюся тобі, що з того, що він мені говорив, я міг догадуватись, що тут було щось далеко поважніше.

Вимовляючи ті слова, капітан, уже наполовину вспокоєний, поглядав на жінку. І нараз побачив, що при остатніх його словах лице її покрила труняча блідість, навіть уста її поблідли, робота випала з її рук і ціла її постать подалася, немовби зів’яла або немовби дізнала якогось страшного болючого удару.

— Анельцю, що се тобі? — скрикнув капітан, сха-пуючися з крісла.

— Зажди, зажди, там хтось дзвонить! — прошептала Анеля, ледво-не-ледво піднялася з крісла, покинувши на землю свою робітку, заполоч і голку, і вибігла до сусідньої кімнати. По хвилі вернула, все ще бліда і тремтяча, але вже значно заспокоєна.

— Анельцю, ради бога, що тобі є? — скрикнув капітан, тулячи в своїх долонях її руки, холодні як лід.

Вона сіла поруч нього і важко дихала.

— Нічого се, нічого! — відповіла. — Знаєш, від якогось часу... мучать мене якісь страшні прочуття. Завсігди мені здається, що котре-небудь із наших дітей, — о мій боже! — десь там переїхав фіакер і що його несуть додому з поламаними ніжками, з розбитою головкою... Ох, аж подумати страшно! І власне в тій хвилі... те саме прочуття... мов кліщами... мені причулося, що до нас хтось дзвонить...

— Але ж успокійся, ніхто не дзвонить. Діти вернуть здоровісінькі! — запевнював її капітан. — Бійся бога, як можна брати собі се так дуже до серця! Але ти, може, нездужаєш? Може, се тільки такий прояв якоїсь іншої слабості?

— Ні, ні, я здорова цілковито, тільки часами на мене находять такі глупі напади.

— Ні, Анелечко, ні, сього не можна легковажити. Се можуть бути початки якоїсь грізної нервової хвороби. Як ти поблідла! Треба конечно засягнути лікарської поради.

— Не треба! Не треба! — живо відмовила Ане-ля. — Що мені лікар поможе? Скаже мені те, що я й без нього знаю: треба супокою, вистерігатися сильних зворушень. Нехай би сам стрібував се вчинити!

— Ні, душе моя, доконче треба щось радити! Ади, ти досі не можеш прийти до себе. Напийся води!

— Я вже пила. Спасибі тобі, любий мій! Мені вже зовсім добре.

І, схилившися, позбирала з долівки свої порозкидані причиндали.

— А я, — мовив по хвилі капітан, — признаюсь тобі до гріха. В тій хвилі, коли ти поблідла і почала тремтіти, я подумав, що мої слова про барона Рейхлінгена зробили на тебе таке сильне враження.

— Про барона? — з меланхолійним усміхом мовила Анеля. — Вибачай, серце моє, але я вже навіть не тямлю, що ми про нього балакали. В тій хвилі, коли ти зачав мені щось оповідати про нього, думка моя була зовсім деінде.

— Я хотів було написати тобі про свою стрічу з бароном і по свою розмову з ним, — говорив капітан, — та якраз того самого вечора після стрічі з ним я одержав від тебе лист, а в ньому була звістка, що дитина хора на