Для домашнього огнища. Детективна повість - Іван Якович Франко

І знов повернувся до шинку, та нараз зупинився і, обертаючися до мене, мовив:

«А може, підеш зі мною? Ходи, побалакаємо!»

Я був пронятий таким обридженням до сього нікчемника і до тої брудної руїни, що аж стрепенувся при його словах.

«Дякую тобі, бароне! — відповів я. — Мушу поспішати додому, маю ще роботу».

«Плюнь на всяку роботу! Ходи зо мною!»

Та я вже пустився йти геть.

«Не хочеш? — слідом за мною кричав барон. — Чорт тебе бери! Обійдуся і без тебе. А завтра приходь, пам’ятай! Довідаєшся гарної історії про твого ангела, про твою кохану жіночку! Га-га-га!»

Я втікав, немовби вовки за мною гнали, а той грубий цинічний сміх усю ніч роздавався мені в ухах. Можеш собі подумати, яка тривога обхопила мене, який неспокій шарпав мою душу всю ніч. Яким правом сей нужденний п’яниця смів викликати твої ім’я на тім місці і серед таких обставин? Про яку се історію він говорив? Що скаже мені завтра? Правда, знаючи його хиткий характер, я згори міг догадуватися, що се буде з його боку якась підлість або група сплітка, та проте все-таки — така вже мізерна людська натура — я дожидав слідуючого дня неспокійно і з якоюсь нетерплячкою. Не вмінюй мені того в зло, душе моя, — додав по хвилі, стискаючи її руку, — не для того я чинив се, немовби бажав почути про тебе щось лихого. Навіть на думку мені се не впало. В моїй душі клекотів гнів на барона. Я бажав побачити його тверезого і зажадати, щоби витолкувався з того, що балакав по-п’яному, а евентуально, щоб усе відкликав і ніколи потому не важився згадувати про тебе в такий спосіб. В тій хвилі почув я цілою своєю істотою, як сильно тебе люблю, яка ти мені дорога і близька і як болюче, до глибини душі доторкає мене все те, що могло би хоч найменшу тінь кинути на тебе.

Анеля, нічого не мовлячи, вхопила при тих словах мужеву руку, піднесла її і притиснула до уст, а в тій хвилі груба, гаряча сльоза з її ока упала на ту мужеву руку.

— Анелечко, що ти робиш! — скрикнув капітан. — Боже, ти плачеш! Що тобі?

І кинувся до неї з розпростертими раменами, а Анеля, голосно хлипаючи, упала в його обійми.

— Дорогий мій! — мовила голосом, котрий переривало спазматичне хлипання. — Як ти мене любиш! Який ти добрий, благородний!.. І чим я заслугую...

— Але ж успокійся, дитино! — мовив капітан, цілуючи її чоло, лице і очі. — Чого тут плакати? Адже ж се мій обов’язок. Коли б я поступив інакше, то був би нечесним чоловіком.

Треба було кількох мінут часу, поки Анеля успо-коїлася після сього нового нервового припадку і попросила капітана, щоби кінчив своє оповідання.

— Небагато вже лишилося мені до кінця, — сказав капітан, сідаючи напротив Анелі. — Другого дня рано я одержав твій лист, і під його впливом барон і ціле його п’яне балакання відскочило на задній план. Я вже зовсім не почував охоти бачитися з ним і з острахом подумав собі, що, коли тепер прийду до нього, він, певно, поміркує, що я прийшов упоминатися за позичені вчора гроші. От тим-то я надумав перечекати кілька день, а тепер запитати тілько в звіснім шинку про баронову квартиру. Проходячи поуз того шинку в службовій справі, я вступив досередини і запитав про барона.

«О барон! — скрикнув шинкар. — Гарних нам баронів сюди насилають! Се не барон, се правдивий розбійник. Кілько я вже шкоди і клопотів мав через нього, сього вам і не сказати. Ну, та вчора він дістав за своє! Зайшов собі з кількома угорськими вояками, почав їх ганьбити і напастувати — викинули його з шинку. По хвилі вернув, зразу держав себе спокійно, та потому ще дужче почав докучати тим воякам. Кинулися на нього, побили його страшенно, обдерли з плаща, шаблі, вафенрока і ледво живого викинули на вулицю, а самі повтікали».

«І що ж сталося з ним?» — запитав я переляканий.

«Не знаю — відповів шинкар. — Довго ще йойкав і стогнав на вулиці, та я, боячися ще більшої галабурди, позамикав двері і вікна і не хотів нікого більше впус-кати. Потому вже нічого не було чути, — здається, що поволікся до своєї квартири».

«А де ж його квартира?»

Шинкар показав мені недалеко одиноку хатину посеред огороду і додав, що барон живе там сам тілько з одним вояком, призначеним для його послуги, та сей вояк сьогодні рано, ще досвіта, пішов кудись і досі не вернув. Певно, барон післав його по ліки або по горілку.

Я пішов до хатини. Була позамикана. Зазираю крізь одиноке, яке в ній було, віконце, — воно зсередини заслонене фіранкою. Пробую стукати до дверей, до вікна, кричу—ніхто не озивається. Вкінці покликав я шинкаря, і оба разом при помочі дрючка ми підважили хатні двері. В тісній темній комнатці на долівці лежав барон, в подертій сорочці, в заболочених штанах і чоботях. Зразу ми думали, що спить, та, відсунувши фіранку, ми переконалися, що се не був звичайний сон. В правій руці барон держав іще пістолет, а на правім виску виднілася невелика рана, заткана виплившою скріплою кров’ю, помішаною з мізком. На долівці також була широка калюжа скріплої крові. Паперів ані листів не було ніяких.

— Боже! — з переляком шептала Анеля, що, запираючи в собі дух, дослухала до кінця се сумне оповідання.

— Ось тобі вся моя повість про барона, — кінчив капітан. — Як бачиш, я не довідався від нього нічого. Коли мав яку тайну, то взяв її до гробу.

Анеля, зворушена, не могла ще прийти до себе і шептала тільки, заслонюючи собі очі руками:

— Страшенно! Страшенно! І так скінчити, так згинути! Боже!

— Справді, трагічна судьба! — з почуттям мовив капітан. — Такий маючий чоловік, такий вродливий, мавши такі зв’язки, такі спосібності, і от що з нього вийшло.

А помовчавши хвилю, додав:

— Зараз тоді я хотів написати тобі про се все, та потому подумав собі: вона там, бідна, і так має досить своїх клопотів, пощо маю і це дразнити її нерви описом сеї історії. Але a propos[10] твоїх нервів, Анелечко! Ій-богу, я дуже неспокійний. Доконче мусимо щось подумати.

— І