Для домашнього огнища. Детективна повість - Іван Якович Франко

— Ну, то добре! Гарно! Чудесно! Як же я люблю тебе, голубе мій! А в такім разі знаєш що? Іди зараз, там у спальні на моїм столику знайдеш перо, папір і чорнило і напиши подання до генеральної коменди.

— Подання? Яке?

— Подання, що виступаєш з активної військової служби.

— Зараз? — здивувався капітан.

— Ну, адже ж ти згодився на мій план?

— Так, але чень же ще не горить, не маємо чого так квапитися. За кілька неділь маєтність не втече, а втім, хто ще знає, чи при докладнім огляді вона нам сподобається? Треба би оглянути її з яким тямущим чоловіком. А за кілька неділь я можу одержати вищий аванс, і в такім разі наша пенсія також буде вища.

— А, так! — майже крізь сльози мовила Анеля. — Так тобі аванс, мізерне підвищення пенсії більше в голові, ніж мій супокій, моє здоров’я, моє життя. Такі то ви всі мужчини! На устах у вас усе: люблю, люблю! А коли прийдеться доказати сю любов бодай якимсь найдрібнішим ділом, то зараз у вас готові тисячні огляди, причини, застереження та докази.

— Ти несправедлива, Анелечко, — поважно мовив капітан. — Бог мені свідок, що я готов усе зробити для тебе, а коли хотів заждати на аванс, так се тілько в тій цілі, щоби тим ліпше забезпечити долю твою і дітей. Та, зрештою, коли так доконче хочеш...

— Доконче, доконче! Зроби се для мене!

— Добре, йду і зараз напишу подання.

І з виразом резиґнації на лиці капітан пішов до спальні, лишаючи Анелю саму...

VI

Ледве вийшов, до дверей салону почувся легенький, звісний нам уже стук, і зараз по ньому, осторожно підхиляючи двері, тихесенько всунулася пані Юлія.

— Добрий день тобі, Анелечко! — мовила притишеним голосом.

Анеля, що ще не охолола з вражінь, перебутих перед хвилею, сиділа знесилена, біла і майже в нетямі. Почувати сей голос, схопилася раптовно перелякана і скочила до Юлії.

— Га, се ти! Ну, що ж чувати?

— Все пропало! — мовила Юлія і, немов зламана, впала на крісло.

— Що сталося? Говори!

— Ох, не можу! Духу не стає. На, маєш, читай!

І подала Анелі аркуш газети, де синім олівцем за-черкнена була ось яка телеграфована новинка:

«Будапешт, д. 10 грудня. Сьогодні ув’язнено тут на телеграфічну реквізицію львівської поліції якогось Давида Штернберга, що власне прибув поспішним поїздом із Константинополя. Штернберг видавав себе за купця, що веде торгівлю зі східними краями. Які підозріння були причиною його ув’язнення, досі невідомо. Штернберг виїхав зараз під ескортою до Галичини».

Анеля довго, безмірно довго відчитувала сю телеграму. їй здавалося при кождім слові, що ковтає цеглу, що душиться і що слідуючого вже ніяким способом не здужає проковтнути. А коли прочитала все до кінця, то їй видалося, що нічогісінько не зрозуміла, що всі слова, мов сполохані миші в клітці, порозбігалися з природного порядку і помішалися в такий хаос, що ніякого змислу не можна було з них видобути. їй захотілося ще раз прочитати сю телеграму, а потім ще раз навчитися її напам’ять, а крім того, будилося недовір’я, чи се не сон, один із тих страшних снів, які в остатнім часі мучили її досить часто.

— Ну, що ж думаєш про се? — запитала пані Юлія.

— Що я про се думаю? — мов неприкаяна, повторила Анеля. — Що думаю про се? Про се? — повторяла, тикаючи пальцем в газетярську новинку і звільна віднаходячи свою давню певність. — Думаю, що се дурниця.

— Дурниця? Що Штернберг арештований?

— Що ж, Штернберг займався різнородними справами і в кождій справі міг накаламутити. Тут нема нічого неможливого, — значить, його ув’язнення не конче мусить мати зв’язок з нашою справою.

— Не конче мусить, — мовила Юлія, — се так. Та мені здається, що таки має. Недаром він телеграфував мені з Філіпополя.

— І дурницю зробив, бо сею телеграмою сам себе зрадив, показав поліції, де має його шукати.

— І справді! Мій боже, яка неосторожність! — скрикнула Юлія.

— Але знаєш, — живо мовила далі Анеля, — та сама телеграма дає мені також доказ, що ув’язнення Штернберга не має ніякого зв’язку з нашою справою.

— А се яким способом?

— Адже ж подумай собі! Поліція шукає Штернберга, значить, має на нього підозріння, має в руках якісь нитки, що ведуть на слід його справок. Коли би се була наша справа, то, очевидно, були би ми вже мали візити ц(ісарсько)-к(оролівських) властей, були би вже нас покликали до протоколу.

— Боже! — скрикнула Юлія, котрій при самій згадці про протоколи зробилося недобре.

— Заспокійся! — мовила Анеля. — Адже ж доказую тобі, що твоя тривога зовсім безпідставна.

— Ох, моя Анелечко! — стогнала Юлія. — Не можу зміркувати, чи твої докази правдиві, чи ні, та сама думка про ті... страшні... протоколи... Ох, не можу спам’ятатися!

— То зле, Юлечко, — поважно мовила Анеля. — Хоч і яка неприємна ся думка, а треба з нею освоїтися, треба приготовитися на всякий випадок. Поперед усього всякі папери попалити!

— Не маю ніяких. А втім, для всякої обезпеки ще раз перешукаю всі комоди і шухляди.

— І я зроблю те саме. А по-друге, треба собі добре уложити всю справу. Про се ще побалакаємо, коли мій муж вийде з дому. Тілько заспокійся!

— Знаєш що, — мовила Юлія, — піду тепер на хвилечку, а коли твій муж вийде, я знов сюди забіжу.

І забиралася виходити, коли, втім, відчинилися двері і ввійшов капітан. Він довго не міг прийти до себе по розмові з жінкою. Вона робилася для нього чимраз більше загадковою і незрозумілою. її цвітуча, майже дитиняча постать — і її нервові припадки якось не могли погодитися в його голові. В своїх листах Анеля ніколи не згадувала про ті припадки, ані словечком не жалувалася на них, але, противно, завсігди запевнювала його, що здоровісінька і навіть сама собі дивується, що так досі цвіте здоров’ям. Правда, могла се писати, щоби не турбувати його, та, з другого боку, страх за дітей, доведений до манії і до істеричних нападів, не міг появитися нині ані вчора, мусив підніматися і дужчати постепенно від довшого часу, а в такім разі годі навіть подумати, щоби не відізвався ні найменшим відгуком у її листах. Дивним і