Для домашнього огнища. Детективна повість - Іван Якович Франко

— Та коли ти мене впевняєш про свою невинність, то якого ж мені ще свідка треба?

— Слухай, Антосю, — сумно промовила Анеля, — не кажи так. Чоловік не камінь. Можуть знайтися річі, дуже подібні до правди, і свідчити против мене. Найперше дай мені святе слово, присягни мені на любов до наших дітей, що все, що тілько вчуєш против мене, скажеш мені до очей, нічого не скриваючи, ні в чім мене не щадячи, про все домагаючись пояснення!

— Анелю, пробі, тривожиш мене тим урочистим тоном! — скрикнув капітан, схоплюючися на ноги. — Чи думаєш, що тут може виринути щось аж таке страшне та грізне, щоб аж...

— Нічого не думаю, тілько домагаюся від тебе того, на що маю право. А бачиться мені, що на твою одвертість маю повнісіньке право.

— Авжеж! Авжеж! Безперечнісіньке право!

— І обіцюєш мені, що будеш супроти мене завсігди щирий і одвертий?

— Обіцюю на честь, на свою душу!

— І не матимеш передо мною ніякої тайни, хоча б ти міг догадуватися, що її виявлення буде для мене дуже болюче?

— Обіцюю! Хоча б я міг догадуватися, що її виявлення принизить мене в твоїх очах, зробить не гідним твоєї любові.

— Сього не потребуєш і в думку покладати, любий мій! — мовила Анеля, цілуючи його в уста. — А за обіцянку дякую сердечно. Будь певний, що я не надужию твого довір’я.

— А я... я, скажу тобі по правді, не розумію добре, пощо сі всі церемонії.

— Дай боже, щоби вони були непотрібні! — зітхнула Анеля. — Та в усякім разі надіюся, що вони нікому не пошкодять. Ну, добре, се було б одно. А тепер друге.

І, відчинивши шухлядку від своєї туалетки, виняла з неї стару засмальцьовану книжку, оправлену в полотно. Капітан знав добре сю книжку. То була рахункова книжка, що її купив день перед своїм шлюбом з Ане-лею і дав їй, щоби записувала всі розходи й приходи їх маленького господарства. Анеля дуже совісно день у день записувала в ній усі рахунки. Сю книжку подала йому тепер.

— Візьми і передивись мої рахунки. А ось квити від купців і інших людей, з якими я мала які-небудь грошеві інтереси за тих п’ять років. А ось у сій пачці листи, що приходили до мене. Прошу тебе, передивися все те, розсліди совісно кожду подробицю, кожду цифру, кождий папірчик!

— Бійся бога, Анельцю! Нащо сього? Вірю тобі й без того.

— Ні, я не хочу! — відповіла Анеля. — Розсліди і потому вір або не вір. Дай мені слово, що задаси собі сю працю!

— Ну, коли воно доконче...

— Доконче. І то ще сьогодні!

— Га, нехай і так буде!

— Добре. Дякую тобі! Се буде для мене найкращий доказ довір’я з твого боку!

І, поцілувавши його в чоло, Анеля вийшла, лишаючи його самого з рахунковою книжкою, квитами і немалою пачкою пожовклих листів. Не можучи ще отямитися з зачудування, капітан якийсь час ходив по покою, поки врешті не доміркувався, що його жінка остаточно має рацію і що вся отся незвичайна сцена є тільки доказом її незвичайної любові до нього і вкупі з тим її обачності й незвичайного розуму. А зміркувавши се, він узявся совісно за рахунки й папери. Щоби йому не переривати праці, жінка принесла йому підвечірок до салону і знов лишила його самого.

IV

Після вечері в тіснім кружку — тітка Юля, на котру Михась раз у раз відказував, мовби прочуваючи се, не прийшла — капітан почав збиратися виходити.

— Хочеш іще йти? — спитала Анеля. — Куди?

— Треба заглянути до офіцерського касину.

— Може би, ліпше було, якби ти не йшов?

— Але ж, моє серденько, взяли би мені се за зле, якби я не показався між товаришів. Зрештою і сам я рад би побачити старих знайомих.

— Ну, з тих старих знайомих небагато там застанеш. Хіба Редліха і... не знаю, кого би там іще міг ти подибати.

— Один Редліх стане за дев’ятьох, — сказав поважно капітан, припинаючи шаблю.

— Ну, то бодай не барися там довго! — нагадувала Анеля. — Сьогодні в мене, таке свято, що я не хотіла би й на хвилинку розставатися з тобою.

— Я теж не дуже радо йду, Анельцю, вір мені, та що ж, не виходить інакше. Мушу. Знаєш, що наш військовий стан накладає на нас усякі обов’язки.

— Ну, йди вже, йди! — сказала сміючись Анеля. — Ще хто скаже, що на старість зводжу тебе з дороги обов’язку.

Коли би капітан по своїм виході міг був заглянути в лице своєї жінки, був би, без сумніву, вельми зачудувався. Лице те, перед хвилею таке погідне, ясне і енергічне, що так і дихало здоров’ям і втіхою, тепер було бліде, як у трупа, являло вираз якоїсь безмірної тривоги. Уста тремтіли судорожно, немов шептали якісь нечутні закляття вслід за капітаном. У грудях не стало віддиху. Поборена якимсь таємним знесиллям, Анеля впала на крісло і кілька хвиль сиділа недвижно, правдивий образ зневір’я і розпуки. З того остовпіння пробудили її голоси, а далі швидкі кроки дітей.

— Мамочко! Мамочко! — кликали діти, шукаючи її. — Де ти, мамочко?

Анеля сиділа в салоні, де було темно.

— Ось тут я! Тут! — обізвалася вона. — Чого вам треба?

Відчинивши нарозстіж двері салону і впустивши до нього широку струю світла, діти ввійшли до салону і, тулячись до маминих колін, щебетали:

— Вже вміємо лекцію на завтра! Хочеш нас випитати?

— Завтра, любі мої! Сьогодні мені троха недобре.

— Мамочка нездорова? Мамочці знов недобре? Бідна мамочко!

Цеся гладила Анелю попід бороду, Михась цілував її руку. Анеля відвернулася, щоби діти не бачили сліз, що бризнули із очей.

— Бідні мої дітоньки! — прошептала, перемагаючи хлипання, що душило її в горлі. По хвилині перемогла себе і промовила:

— Завтра вас випитаю, а тепер ідіть спати!

— Ще не хочемо спати, мамочко! Позволь нам піти до кухні. Там є вояк, такий великий-великий, а такий смішний! Обіцяв нам розповісти казку, гарну-гарну, а не страшну, ні. Позволяєш, мамочко?

— Ну, йдіть, йдіть, та не сидіть мені довше як півгодини. Через півгодини прийду класти