Для домашнього огнища. Детективна повість - Іван Якович Франко

— А се що таке, скажи! Що би се таке могло бути, що залежало би від моєї спромоги і чого би я не хотів зробити для тебе? — з запалом скрикнув капітан.

— Може, воно й не залежить від твоєї спромоги, — мовила Анеля.

— Ну, але скажи, скажи! — просив капітан.

— Знаєш що, любий мій, — мовила Анеля, обнімаючи його рукою за шию і тулячи голову до його грудей. — Віддавна вже, зимою і літом, марила я про те, щоби покинути се місто і осісти десь на селі. Там мала б я супокій, якого тут ніколи не буду мати, а що найважніше, праця при сільськім господарстві, котру змалечку люблю безмірно, відсвіжила би мої нерви, привели би мене до цілковитої рівноваги.

— Осісти на селі... провадити своє господарство, — мовив звільна капітан, задумаючися, — ну, певно, се було би непогано, хоча досі я нічогісінько не знав про твою пристрасть до сільського життя.

— Бо ти зовсім не пробував навіть дізнатися про се, — сквапно підхопила Анеля.

— Може, воно й так, моє серденько, може й так. О, я також радо пристав би на се. Я також здавна лелію в душі сей ідеал.

— Чи се можливо? — радісно скрикнула Анеля.

— Справді так. І маю надію, що колись здужаємо справдити його.

— Колись?

— Ну, певно, що не сьогодні ані завтра. Коли вийду на пенсію. Адже ж не думаю, щоб ти хотіла знов розстатися зо мною і сама їхати на село.

— О ні, ні, ні! За ніякі гроші! — скрикнула Анелія.

— А, по-другім, куди ж би ти поїхала?

— Купімо собі фільварочок! — шепнула йому Анеля до вуха.

— Купімо! Kupil bym wies, a pienindze gdzies”![11]

—Як то — gdzies? Адже ж гроші маємо! А твоя кав-ція? Адже ж за таку суму можемо купити такий кусень землі, якого нам треба, і ще нам лишиться дещо на те, щоби ввести в рух наше господарство.

— Але ж, Анелечко! — перервав її бесіду капітан. — Що про се балакати? Адже ж знаєш, що поки я в службі, то сеї кавції не можу рушити.

— О так! Знаю се дуже добре. А доки будеш міг ногами волочити, доти не покинеш сеї проклятої служби і ідеал лишиться ідеалом. Ні, краще покиньмо й думати про се все, — мовила з виразом гіркості і знеохоти. — Я так і знала, що моя розмова з тобою про се діло не придасться ні на що.

І відвернулася, надувши губки, тільки руки її швидко рушалися, працюючи голкою.

— Дивна ти, моє серденько! — мовив капітан, котрому якось не містилися в голові ті наглі скоки жінчиної фантазії. — Так чого ж хочеш від мене?

— Нічого не хочу! Роби що знаєш! — гнівно відповіла Анеля.

— Ти вже гніваєшся. А прецінь же ти ще й не вияснила мені докладно, що, по твоїй думці, слід би було зробити!

— Адже ж бачиш, що я хора, що у мене нерви розстроєні! — енергічно мовила Анеля.

— В тім-то й клопіт, моя рибонько, що розстроєні.

— Ще раз тобі говорю, що, поки будемо жити тут, у Львові, не буде мені ліпше, а буде щораз гірше. Чую се, що тілько на селі, десь у глухій відлюдній закутині могла б я віджити і віднайти свою свободу.

— Се дуже можливе, — мовив капітан.

— А коли так думаєш і коли мене любиш, — мовила з незвичайним оживленням Анеля, — то прошу тебе, зроби се для мене! Покинь отсю свою службу, подайся на пенсію, відбери кавцію, купімо собі фільварочок десь у горах посеред лісів і їдьмо геть відси, геть назавсігди!

— Але ж, дитино! — скрикнув капітан. — Чи думаєш, що се так легко зробити?

— Все можна зробити, коли хто хоче, — з притиском мовила Анеля.

— Ну, вийти на пенсію, на се, певно, багато часу не треба, се можна би зробити і завтра, — мовив, вагаючися, капітан.

— І зроби се, зроби, любий мій! Прошу тебе з цілого серця!

— Але ж кілько то буде тої пенсії? Чи вистане нам на життя, на виховування дітей?

— Не бійся, вистане! — мовила Анеля. — Вже я все обчислила, побачиш. А чи маю тобі сказати ще один секрет?

— Ну, говори, говори, моя ти кізонько уперта!

— Я вже навіть вигляділа фільварочок, якраз відповідний для нас. Серед гір а недалеко місточка, де наші діти могли би ходити до школи. Будинки господарські досить добрі, дерев’яний домик зовсім-таки гарний, 30 моргів орного поля, в тім числі 3 морги огороду, дальше 20 моргів чудової гірської сіножаті і 150 моргів пасовиська разом з лісом. Прекрасний фільварочок, немов сотворений для нас. А знаєш, яка ціна?

Капітан, зацікавлений дивився на неї. Незвичайне гарячкове оживлення, яким вона була пронята, затривожило його тим більше, що її план відразу показався йому фантастичним і зовсім не відповідним до її практичної вдачі. Та він ні в чім не хотів їй перечити, зовсім розумно міркуючи, що пізніше, коли Анеля успокоїться, то й сама критичніше почне глядіти на сей свій план.

— Знаєш, яка ціна тій перлині? П’ять тисяч рин-ських! П’ять тисяч! Очі зажмуривши, можна дати. А на тім грунті можна держати кільканадцять штук худоби. А на літо можна ще від сусіднього дідича виорендувати величезну полонину за дешеві гроші і випасти 20 штук волів і наробити десять оборогів сіна. Ні, Антосю, се правдивий скарб!

А коли капітан, нічого не мовлячи, все ще не переставав уважно вдивлятися в неї, вона сквапно, вся тремтячи зі зворушення, говорила дальше:

— Покинеш військову службу, відберемо кавцію, купимо маєтність і зараз виберемося на село. І дітей заберемо відси. Маю свояків у Вадовицях, там будуть мати добру опіку і дозір, нехай там ходять до школи. А ми візьмемося до праці, до господарства, чи так? Твоя пенсія наразі буде йти на вклади в господарство, а коли дечого доробимося, то можна буде робити з неї невеличкі ощадності. Чи так?

— Так, так, — механічно мовив капітан.

— Значить, похваляєш мій план!

— Цілковито.

— Пристаєш на нього?

— З