Чорнобильська комедія - Сергій Вікторович Мирний

Усередині вантажівки всі сидять поперек кузова — на товстих дошках-лавах. Дорога довга. Точиться жвава балачка — свіжі анекдоти…

— Слухай ще! У лікарні. Запитують в санітарки, яка мимо пробіга: «Де у вас тут рентген-кабінет?» А вона: «Та в нас тепер скрізь рентген-кабінет!»

— Га-га-га-га…

— А загадку чули? Як киянина тепер упізнати?

— Нє… Ну, кажи!

— Лисий… Імпотент… З тортом «Київський променистий»’!

— Га-га-га-га…

— «Як на блядках шось не те, то звертайся в МАГАТЕ»[8]…

Теплий літній вечір. Колона проїздить селом. Сидять біля своїх дворів, біля колодязів, запнутих товстим поліетиленом, на лавах і табуретах місцеві жителі — точать теревені. Дивляться на дорогу — на колону, у чорні печери кузовів, освітлені червонуватим призахідним сонцем…

БАБУСЯ: Солдатики бідні…

ЧОЛОВ’ЯГА (солідно): Там і офіцери…

БАБУСЯ: Везуть і везуть. На Чорнобиль…

МОЛОДИЦЯ: Бідолашні! Це ж вони потім…

З проїжджаючої військової вантажівки долинає вибух реготу.

У машині.

— «Якщо хочеш стать вітцем — загорни кінець свинцем»…

— Га-га-га! Ось чого в тебе торба така важезна! Свинець преш!

— Та то харчі! Жінка дала!

— Коли їй ще прийдеться тобі дати…

— Та ти за мене не переживай!

— За тебе — чи за твою жінку?!.

— Слухай ще анекдот! Поїхав, значить, чоловік туди…

СЕРГІЙ: СЮДИ… Це вже — СЮДИ, хлопці.

Всі, наче прокинувшись, кидають погляд через задній борт на село, на купки місцевих жителів на лавах, на запнуті поліетиленом привиди колодязів.

— Уявляєш, як оце місцевим?

Від купки селян — лунає регіт: хтось розповів соковитий анекдот…

Поряд з трасою Київ-Чорнобиль — величезний наметовий табір. Ряди квадратних наметів кольору хакі тягнуться нескінченно — аж до темно-зеленої смужки лісу на горизонті. Над нею вже підіймається синь ночі.

З автотраси три критих вантажівки з’їжджають на протилежну від табору сторону — вниз, на піщано-глинисту вирівняну площадку; стають передками під насип. Чоловіки в хакі різних ступенів злинялості вистрибують з вантажівок — спочатку знехотя, поодинці, потім суцільним «водоспадом» — на землі розминають затерплі ноги… Оглядаються навкруг. Нова, ще злежана форма на Сергієві — наче картонна упаковка…

З табору через насип прискореним кроком йдуть, біжать — по одному, по кілька — чоловіки в хакі.

Ледь не потрапивши під колеса авто, першим перебігає трасу худий довготелесий лейтенант Пат. Його напарник — товстун-коротун сержант Паташон — затримався, пропускаючи машину.

ПАТ (похмуро до новачків): В 25-у бригаду?

НОВАЧКИ (врізнобій): Та наче… Як ти вгадав?.. Та мабуть же… Угу… Ну, а як тут?

ПАТ (похмуро): Гірше не бува.

ПАТАШОН (на бігу широко посміхаючись): Що, мужики? У 25 бригаду? Та нічо тут! Нормально!..

ПАТ (зосереджено): Труба дело, мужики…

Через трасу біжить ще один місцевий лейтенант.

ЛЕЙТЕНАНТ (прямо з траси, згори): Хто у в/ч номер 38652?

ЛЕЙТЕНАНТ-НОВАЧОК: Я…

ЛЕЙТЕНАНТ: Уррр-рра! (підстрибує прямо на дорозі; машина гальмує, об’їжджає його; він, не звертаючи на неї жодної уваги, зсипається вниз) Ура! Заміна! Моя заміна прийшла! (обійма за плечі й забирає новачка, підхоплює його речовий мішок, — і веде через дорогу в табір так, наче новачок-заміна — це така неймовірна коштовність, що її й поцуплять запросто)

За цим спостерігають: Сергій — здивовано, худий Пат — із заздрістю, товстун Паташон — з неприхованою радістю за місцевого лейтенанта.

КОТКО-НОВАЧОК (обережно): А по скільки ви тут служите?

ПАТАШОН: У нас у бригаді недовго служать: місяць-півтора — і додому…

ПАТ: До шести місяців, братва! Наказ міністра оборони…