Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс

любив, коли йому ставили питання: він не заперечував, якщо до його слів додадуть щось малозрозуміле (або навіть і правильне) — він ґречно вклонявся й дякував «панові професору», маючи на увазі, що коли одні пасажири загалом мають уявлення про предмет, то дуже добре, що вони діляться з іншими маловідомими деталями; а от чого Франклін Г’юз не зносив — так це зануд, яким не терпиться випробувати на лекторі власні ідейки. «Перепрошую, містере Г’юз, воно дуже скидається на єгипетське — звідки нам знати, що це будували не єгиптяни?» «А ви не занадто самовпевнено стверджуєте, що Гомер саме тоді написав — чи написала (сміх у залі) — цей твір?» «У мене точних відомостей немає, але, звичайно, було б розумно припустити, що…» В аудиторії завжди знаходився бодай один такий розумник (чи розумниця) у ролі спантеличеного, але тямущого аматора, який не піддається загальноприйнятій омані. Така людина абсолютно переконана, що історики брешуть на кожному кроці, а складні питання розв’язує бадьора інтуїція, не замулена поглибленим знанням про предмет. «Я поважаю вашу думку, містере Г’юз, але, звичайно, значно логічніше було б припустити…» Іноді Франклінові дуже кортіло сказати (хоча він так ніколи не казав), що такі кмітливі спостереження стосовно давніх цивілізацій беруть початок здебільшого в голлівудських драмах із Кірком Дуґласом чи Бертом Ланкастером. Він уявляв, як відповідає такому «спеціалісту», вклавши потужну іронію в прислівник: «Безумовно, ви ж розумієте, що фільм “Бен-Гур” не є абсолютно вірогідним?» Але не цього разу. Він же не зрозумів, що це його останнє плавання. Тоді б він міг дещо розслабитися. Міг би щиріше спілкуватися з аудиторією, менше обмежувати себе в напоях, радісніше сприймати кокетливі погляди…

Гості на лекцію Франкліна Г’юза про Кносс спізнились, і він уже завершив ту частину, в якій грав роль сера Артура Еванса. Вони розчахнули двері й один раз вистрілили в стелю. Франклін, ще занурений у свій виступ, пробурмотів: «А можна це перекласти?» — але то був бородатий жарт, і перехопити увагу пасажирів ним було неможливо. Усі вже забули про Кносс і дивилися на високого вусаня в окулярах, який ішов до кафедри на місце Франкліна. За нормальних умов Франклін би, люб’язно поцікавившись особою незнайомця, передав би йому мікрофон. Але оскільки в чоловіка був великий автомат, а на голові той убір у червону клітину, за яким колись безпомилково визначали симпатичних пустельних вояків, вірних Лоуренсові Аравійському, а зараз — шалених терористів, готових улаштувати бійню, то Франклін просто зробив непевний жест, запрошуючи чоловіка до мікрофона, і сів.

Слухачі Франкліна — якими він ще кілька секунд по-власницьки їх вважав — притихли. Кожен боявся зробити необережний рух, тамуючи подих. Незваних гостей було троє — решта двоє стали на варті біля дверей зали. Високий в окулярах, немов теж якийсь учений лектор, постукав по мікрофону: частково перевіряючи його роботу, частково привертаючи увагу. В останньому особливої необхідності не було.

— Перепрошую за незручності, — почав він.

Короткі нервові смішки.

— Але, на жаль, нам доведеться дещо перервати вашу відпустку. Маю надію, що ненадовго. Ви всі перебуватимете тут, на своїх місцях, доки ми не скажемо вам, що робити.

Із середини зали почувся сердитий чоловічий голос із американським акцентом:

— Що вам, в чорта, треба?

Араб знову повернувся до мікрофона, від якого відійшов, і зі зверхньою ввічливістю дипломата відказав:

— На жаль, на даному етапі я на питання не відповідаю.

Відтак, щоб його не переплутали з дипломатом, додав:

— Ми — не ті люди, які схильні до невиправданого насильства. Однак для привернення вашої уваги я вистрілив у стелю. Ось тут я встановив на автоматі цей важіль ось так, щоб постріли були одиночними. Якщо я переставлю його, — що він і зробив, тримаючи зброю під кутом угору, неначе інструктор зі стрільби перед особливо нетямущими новачками, — то автомат стрілятиме, доки скінчаться набої. Сподіваюсь, я висловився зрозуміло.

Араб вийшов. Люди взялися за руки, хтось вряди-годи шморгав чи схлипував, але загалом панувала тиша. Франклін поглянув у дальший лівий кінець зали на Трісію. Асистенткам можна було приходити на його лекції, але сідати десь у глибині, «щоб не відволікати». Здається, вона не була налякана — просто напружено чекала, що буде далі. Франклін хотів сказати: «Слухай, у мене ще такого не бувало, це ненормально, я не знаю, що робити!» — а натомість нерішуче їй кивнув. Через десять хвилин напруженої тиші з місця підвелася американка років п’ятдесяти п’яти. Двоє незнайомців на варті одразу прикрикнули на неї. Вона не звернула на них уваги, так само й на свого чоловіка, який щось їй шепнув і схопив за руку. Вона пішла центральним проходом до озброєних людей, зупинилася на відстані приблизно двох метрів і чітко, повільно голосом, який сочився панікою, промовила:

— Мені, чорт забирай, треба в туалет!

Араби нічого на це не сказали й навіть не подивилися їй в очі. Натомість зробили маленький, але недвозначний жест автоматами, демонструючи, що вона в той момент є великою мішенню — і будь-який рух уперед підтвердить це остаточно й очевидно. Жінка розвернулася, повернулася на місце й заплакала. Одразу десь праворуч заплакала ще одна жінка. Франклін знову поглянув углиб зали на Трісію, кивнув, підвівся, спеціально не глянувши на вартових, і пішов до кафедри.

— Як я вже казав… — він авторитетно кашлянув, і всі подивилися на нього. — Я казав, що Кносський палац, безумовно, не був першим людським поселенням на цьому місці. Ідеться про те, що мінойський культурний шар залягає вглиб приблизно на п’ять метрів, але глибше є інші шари — аж до понад семиметрової глибини. Коли заклали перший камінь палацу, життя тут тривало вже щонайменше десять тисяч років…

Здавалося цілком нормальним продовжити лекцію. Також Франклін відчув, що на плечі йому лягла така собі королівська мантія — неначе він оволодів ситуацією. Він вирішив це перевірити, спочатку кинувши обережний погляд. Чи розуміють вартові англійську? Можливо. Чи бували вони в Кносському палаці? Малоймовірно. Отже, Франклін, описуючи залу ради в палаці, придумав велику глиняну табличку, що, ймовірно, висіла над гіпсовим троном. На ній були написані такі слова: «Ми живемо в непрості часи». Продовжуючи опис палацу, Франклін «розкопував» одну за одною нові таблички, багато з яких, безстрашно відзначав він, містили вічні істини. «Над усе не можна діяти гарячково», — було написано на одній. На іншій: «Від порожніх погроз не більше користі, ніж від порожніх піхов». На ще одній: «Тигр завжди вичікує перед стрибком» (Г’юз на мить замислився, чи чули давні мінойці про тигрів). Він не був