Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс
Не мені вам розповідати, що думки тварин щодо цієї ситуації розділилися. Наприклад, ссавці навідріз відмовилися вірити, що рудий зеленоокий примат вступав у плотський зв’язок із дружиною Хама. Правду кажучи, ми навіть про найближчих друзів не можемо точно сказати, що в них на душі, але ссавці були готові поклястися своїм ссавецтвом, що такого не було й не могло бути. Вони надто добре знали покійного й могли поручитися за його моральність і чистоплотність. Він навіть, натякали вони, був трохи снобом. А якщо припустити — лише припустити, — що йому хотілося трохи пригод, то навколо було чимало принадніших екземплярів, ніж Хамова дружина. Приміром, оті гарненькі жовтохвості мавпочки, яким покажи жменю мускатного горіха — і вибирай яку хочеш.
На цьому моє одкровення вже майже добігло кінця. Але розповідаю я вам це — зрозумійте мене правильно — по-дружньому. Якщо ви гадаєте, що я роблю це з бажання посперечатися, то причина таких думок хіба що в безнадійному догматизмі вашого виду. Ви вірите в те, в що хочете вірити, і продовжуєте в тому самому дусі. Ну й Ноєві гени, звісно. Безумовно, ними можна пояснити ваш дивний брак допитливості. От, приміром, ви так і не порушували такого питання щодо своєї давньої історії: а що ж сталося з вороном?
Коли Ковчег сів на верхівку гори (насправді все було не так просто, але зараз у деталі заглиблюватися не будемо), Ной відправив ворона і голубку подивитися, чи відступила з лиця землі вода. Ну і в тій версії, яка дійшла до вас, ворон відіграє дуже малу роль: літає собі туди-сюди, як можна подумати, без особливої користі. А от із трьох польотів голубки зробили подвиг. Ми плачемо, коли вона не має на що сісти, ми радіємо, коли вона приносить на Ковчег листок оливи. Я розумію, ви піднесли цю пташку до символу. Але відзначу: ворон завжди стверджував, що оливу знайшов саме він, що він приніс листок на Ковчег; але Ной вирішив, що «краще» сказати, ніби дерево знайшла голубка. А от я особисто завжди був схильний більше вірити воронові, який, окрім усього іншого, має значно сильніші крила, ніж голубка; та й цілком у стилі Ноя (який знов-таки чинив, як його зверхник) було здійняти суперечку між тварин. Ноєві довелося заявити, ніби ворон, замість того щоб якнайшвидше повернутися зі звісткою про суходіл, вдав хворого, чи то помітили (хто? адже голубка, яку підвищили, ніколи б не опустилася до такого доносу), як він смакує падлом. Навряд чи я маю додавати, що ворон почувався зрадженим і ображеним таким моментальним переписуванням історії, а ті, хто має кращий слух, аніж я, кажуть, що й по сьогодні в його голосі чути печаль і розчарування. Ну а голубка аж надто запишалася з тієї миті, як ми зійшли на берег. Вона вже бачила себе на поштових марках і фірмових бланках.
Перед тим як було спущено трап, «Адмірал» звернувся до всіх тварин на Ковчезі — і його слова переказали пасажирам усіх інших ковчегів. Він подякував нам за співпрацю, вибачився за те, що пайки були невеликі, й пообіцяв, що якщо ми будемо зі свого боку виконувати домовленість, то він попросить у Бога для нас найкращої компенсації на майбутніх переговорах. Дехто з нас із сумнівом розсміявся на такі слова: адже ми пам’ятали жорстоко покараного осла, втрату шпиталю, винищення мішаних видів, смерть єдинорога… Було зрозуміло, що Ной просто робить хорошу міну; а робить він її просто тому, що відчуває: будь-який звір, що має глузд, ступивши на суходіл, бігом помчить у степ і в ліс. Він, вочевидь, намагався нас умовити не відходити далеко від свого нового палацу, про будівництво якого заразом і повідомив. Серед вигод такого місця проживання був безкоштовний водопій і підгодівля у важкі зими. Очевидно, боявся, що м’ясний раціон, до якого він звик на Ковчезі, зараз з усіх двох, чотирьох чи скількох там ніг розбіжиться, і Ной із родиною знову перейдуть на ягоди й горішки. На диво, декому з тварин пропозиція Ноя здалася справедливою: адже, зауважували вони, всіх він однаково з’їсти не здужає — так ото старих і хворих прибере. Тому деякі — варто відзначити, не найрозумніші — залишилися неподалік, чекаючи, доки збудується палац і вода потече, як вино. Свині, корови, вівці, ті з кіз, які були дурніші, кури… Ми їх попереджали, ну принаймні намагалися. Ми саркастично бурмотіли собі під ніс при них: «Посмажать чи зварять?» — але це не допомогло. Як я вже сказав, вони були не надто розумні й, мабуть, боялися повертатися до дикого життя; вони стали залежними від своєї в’язниці та її сторожа. Ну а в наступних поколіннях з ними відбулася цілком передбачувана річ — вони стали просто тінями тих, ким були. Свині з вівцями, яких ви бачите сьогодні, порівняно з їхніми повними життя предками на Ковчезі нагадують зомбі. З них вибито їхню сутність, їхнє нутро. А декому з них, як, приміром, індикам, після смерті, знущаючись, набивають нутро чим захочуть — а тоді смажать чи варять.
Ну і, власне, що Ной пообіцяв у своїй відомій Висадковій Угоді з Богом? Що він отримав за свої жертви й вірність свого роду (не кажучи вже про значно більші жертви з боку тваринного царства)? Бог сказав (так Ной якнайоптимістичніше виклав Його слова), що обіцяє більше не насилати Потопу, а на знак серйозності свого наміру Він сотворив для нас веселку. Веселку! Ха! Звичайно, не заперечу, це красиво — і ота, перша, яку Він зробив нам, яскраве, ясне півколо, під яким ще одне, блідіше, серед індигового неба, змусила чимало з нас підвести голови від пасовища. Ідею цього явища зрозуміти було нескладно: коли дощ неохоче поступився сонцю, цей блискучий символ щоразу після дощу нагадуватиме нам: дощ скінчився, Потопу не буде. А проте не так це вже й багато. І яка в неї законна сила? От спробуйте надати в суді як доказ веселку…
Розумніші тварини сприйняли запропоновані Ноєм напівпансіонні обіцянки правильно — і помчали геть у поля й ліси, покладаючись на власні вміння знаходити воду й зимову поживу. Ми не могли не помітити: північні олені побігли одними з перших, кинулися навтікача від «Адмірала» та його нащадків, несучи
