Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс
Перший відрізок шляху на Адріатиці загалом тривав як завжди. Був і фуршет, під час якого команда придивлялася до пасажирів, а ті обережно колами ходили одні навколо одних; перша лекція Франкліна, в якій він підлещувався до аудиторії, применшував свою телевізійну славу й проголошував, що для нього становить приємну зміну обставин можливість звертатися до живих людей, а не до скляного ока та оператора, який кричить: «Волосина в об’єктиві, можна заново?» (може, цей технічний момент і не буде очевидним для всіх слухачів, але Франкліну цього й треба було: їм дозволяється снобізм щодо телебачення, але хай не вважають, що це заняття для ідіотів); потім ще одна його ж лекція з нагоди початку круїзу, так само необхідна: у ній він пояснював своїй асистентці, що головне, про що їм не слід забувати, — це добре розважитися. Звичайно, працювати йому доведеться — іноді він хоч-не-хоч має зачинитись у своїй каюті з нотатками — але загалом, на його переконання, плавання слід сприймати як двотижневий відпочинок від паскудної англійської погоди й інтриг у телецентрі. Трісія схвально кивала, хоча, як молодший дослідник, ніколи тих інтриг не бачила й не страждала від них. Розумніша дівчина зробила би зі слів Франкліна також висновок: «Але нічого серйознішого від цієї подорожі не очікуй!» Оптимістична і простодушна Трісія проінтерпретувала його слова дещо м’якше: «Будьмо обережні, не треба поспішати з очікуваннями», — що, до честі Франкліна Г’юза, він приблизно й хотів до неї донести. Він злегка закохувався по кілька разів на рік, на що інколи нарікав, але не надто переймався. Проте безсердечною людиною ведучий зовсім не був, і щойно дівчина — особливо славна дівчина — починала потребувати його більше, ніж він її, Франкліна охоплювали жахливі передчуття. У такій паніці він зазвичай пропонував одне з двох: або дівчина переїжджає до нього, або йде геть із його життя — жоден із цих варіантів, по правді, йому не подобався. Так що цю розмову на початку плавання з Дженні, Кеті чи, в цьому випадку, Трісією він заводив радше не від цинізму, а від далекоглядності, хоча коли потім усе йшло шкереберть, то не дивно, що Дженні, Кеті чи, в цьому випадку, Трісія згадували його як людину, більш схильну до холодного розрахунку, ніж насправді.
Із тієї самої далекоглядності, яка тихо шепотіла йому свою пораду на тлі кривавих репортажів у газетах, Франклін Г’юз придбав собі ірландський паспорт. Світ уже переставав бути тим затишним місцем, де стара добра синя британська корочка в поєднанні з чарівним словом «журналіст» чи «BBC» допомагала отримати все, чого хочеш. «Державний секретар Її Британської Величності, — міг з пам’яті процитувати Франклін, — іменем Її Величності просить і вимагає від усіх, кого це може стосуватися, надавати подателю цього необхідні підтримку й захист». Як же, мрії-мрії. Тепер Франклін їздив світом із зеленим ірландським паспортом, на обкладинці якого була зображена золота арфа, котра щоразу змушувала його почуватися представником Книги рекордів Ґіннесса, коли він показував свій паспорт. У ньому не було й слова «журналіст», як себе загалом чесно називав Г’юз. У деяких країнах світу журналістів недолюблювали, у деяких білі люди, які виявляли цікавість до археологічних пам’яток, сприймались як британські шпигуни. Менш ризиковане означення «письменник» мало на меті самозаохочення. Якщо Франклін назветься письменником, то це, можливо, врешті допоможе йому таким стати. Та й у нього була б слушна нагода видати книжку за матеріалами своїх передач; а крім того, він бавився дечим серйозним, але й принадним — писав щось ніби особисту історію світу. Ця книжка може місяцями триматися в бестселерах.
«Свята Єфимія» була не новим, але зручним судном з люб’язним капітаном-італійцем і вмілими матросами-греками. «Афродита» давала їм передбачувану клієнтуру, національно розмаїту, але з однорідними смаками. Такі люди надавали перевагу читанню, а не киданню кілець на палубі, засмаганню, а не дискотекам. Вони всюди ходили за лектором, бували на більшості додаткових екскурсій і косо дивилися на солом’яних осликів у сувенірних крамницях. Вони не шукали романтики, хоча струнне тріо інколи викликало в них бажання старомодно потанцювати. Вони по черзі опинялися за столиком капітана, вигадливо наряджалися на бал-маскарад і чемно читали корабельну газету, де друкували відомості про маршрут, а також вітання з днями народження й не надто контроверсійні новини Європи.
Така атмосфера здавалася Трісії дещо задушливою, але ця задуха була добре організована. Як і в приватному зверненні до асистентки, у вступній лекції до пасажирів Франклін наголосив на тому, що наступні три тижні їхня мета — спокій і задоволення життям. Він тактовно натякнув, що в різних людей — різний рівень зацікавленості античними старожитностями і що він не буде вести журнал і ставити в ньому жирні «енки». Франклін мило відзначив, що його й самого, бува, може втомити черговий ряд колон коринфського ордеру на тлі безхмарного неба; але зробив він це так, що пасажири могли йому й не повірити.
Хвіст північної зими лишався позаду; і «Свята Єфимія» поважно вводила своїх пасажирів у спокійну середземноморську весну. Твідові піджаки поступилися лляним, брючні костюми — дещо старомодним відкритим сукням. Вони проходили Коринфську протоку вночі, і деякі пасажири в піжамах і нічних сорочках припали до ілюмінаторів — а більш рішучі вибігли на палубу, вряди-годи марно блимаючи фотоспалахами. З Йонійського моря в Егейське; серед Кіклад було свіжіше й хиткіше, але нікому це не заважало. Сходили на берег на шикарному Міконосі (там літній директор школи підвернув ногу, лазячи руїнами), на мармуровому Паросі й вулканічному Санторіні. Коли зупинились на Родосі, круїз тривав уже десять днів. Поки пасажири були на березі, «Свята Єфимія» поповнила запаси пального, овочів, м’яса і вина. Також на борт піднялися такі собі гості, яких, однак, не було видно й чути до наступного ранку.
Судно пливло в бік Криту, і об одинадцятій Франклін розпочав свою звичну лекцію про Кносс і мінойську цивілізацію. Він мав бути обережним, адже слухачі зазвичай дещо вже знали про Кносс, а дехто мав власну теорію щодо цього місця. Франклін
