Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс

певен, чи до багатьох слухачів дійшло те, що він хоче їм сказати, але з зали подекуди лунав схвальний гомін. Дивно, але по-своєму Франклін навіть насолоджувався ситуацією. Екскурсію палацом він завершив одним з найменш мінойських написів: «Велика сила, що живе в місці заходу сонця, не дає статися деяким речам». Він зібрав свої нотатки й сів під гарячіші оплески, ніж зазвичай. Поглянув на Трісію й підморгнув їй. У її очах стояли сльози. Він подивився на двох арабів і подумав: от бачите, з якого ми тіста, ось вам справжня англійська витримка! Він навіть подумав, що варто було б загнути якийсь мінойський афоризм на тему людей із картатими скатертинами на голові, але розважив, що це було б не так тонко. Це він прибереже на потім, коли небезпека мине.

Вони ще півгодини почекали, доки повернувся очільник арабів; тим часом у повітрі запахло сечею. Вусань в окулярах коротко перемовився з вартовими й пішов через залу до кафедри.

— Наскільки я розумію, вам прочитали лекцію про Кносський палац, — почав він, і Франклін відчув, як долоні спітніли. — Це добре. Розуміти інші цивілізації дуже важливо. Знати про їхній розквіт і, — він зробив багатозначну паузу, — падіння. Маю велику надію, що подорож до Кносса вам сподобається.

Він уже відходив від мікрофона, коли той самий американець, тільки дещо примирливішим тоном (наче він уважно стежив за переказом мінойських табличок), обізвався:

— Перепрошую, а чи не могли б ви приблизно сказати, хто ви й приблизно чого хочете?

Араб посміхнувся.

— Не певен, що зараз це доречно, — він кивнув на знак того, що завершив свою промову, тоді помовчав, наче з думкою, що на ввічливе питання слід ввічливо й відповісти, — Скажімо так. Якщо все йтиме за планом, то ви скоро зможете продовжити своє дослідження мінойської цивілізації. Ми зникнемо так само, як і з’явилися, і вам здасться, що ми вам наснилися. Потім ви зможете нас забути. Згадаєте, що ми просто трохи вас затримали. Вам немає необхідності знати, хто ми і чого хочемо.

Він уже був готовий зійти з невеликого підвищення, коли Франклін, навіть сам собі здивувавшись, звернувся до нього:

— Перепрошую!

Араб озирнувся.

— Годі питань.

Але Г’юз не відступався:

— Це не питання. Я просто подумав… Звичайно, ви зараз міркуєте про щось інше… якщо ми залишаємося тут, то вам слід дозволити нам користуватися вбиральнею, — очільник незваних гостей насупив брови. Франклін пояснив: — Туалетом.

— Звичайно. Ви зможете ходити до туалету, коли ми вас переведемо.

— А коли це буде?

Франклін відчув, що роль, яку він сам собі призначив, його понесла. У цих словах араб, напевне, угледів якусь неприйнятну впертість і коротко відповів:

— Коли ми вирішимо.

Він вийшов. Через десять хвилин прийшов якийсь інший, ще незнайомий араб і щось прошепотів до Г’юза. Він підвівся.

— Нас переведуть звідси до їдальні. Переходимо по двоє. Ті, хто живе в одній каюті, мають триматися разом. Нас відведуть до кают, де можна буде скористатися туалетом. Також треба взяти паспорти — але більше нічого не брати.

Араб знову пошепки щось сказав.

— І туалет замикати не можна.

Без підказок Франклін додав:

— По-моєму, люди, що прийшли на пароплав, налаштовані дуже серйозно. На мою думку, не варто робити нічого такого, що могло б їм не сподобатися.

Водити пасажирів міг тільки один вартовий, тож процес тривав кілька годин. Коли Франкліна і Трісію повели на верхню палубу, він невимушеним тоном, яким говорять про погоду, сказав їй:

— Зніми з правої руки каблучку і надінь на безіменний палець. Розверни каменем усередину. Тільки не зараз, а в туалеті.

Коли вони дійшли до їдальні, то п’ятий араб переглянув їхні паспорти. Трісію відправили в дальший куток, до британців, а в іншому кутку зібрали американців. Посередині зали згуртували французів, італійців, двох іспанців і канадців. Найближче до дверей опинилися японці, шведи й Франклін — єдиний ірландець. Однією з останніх пар привели Циммерманів — повних, добре вдягнених американців. Г’юз спочатку сприйняв чоловіка за людину, яка спеціалізується на одязі, — якогось професійного кравця, що відкрив власний бізнес; але в розмові на Паросі виявилося, що той професор філософії з Середнього Заходу на пенсії. Коли пара, йдучи до решти американців, проминала столик Франкліна, Циммерман негучно зауважив: «Відділяють чистих від нечистих».

Коли всіх зібрали, Франкліна відвели в казначейську, де сидів очільник: складалося враження, що його вуса й ніс-картоплина приєднані до окулярів.

— О, містере Г’юз. Схоже, ви взяли на себе роль речника. Ну тепер, у кожному разі, ви на ній офіційно затверджені. Ви поясните їм ось що. Ми щосили намагаємося забезпечити їм комфорт, але вони мають розуміти, що є певні складнощі. Їм буде дозволено розмовляти між собою п’ять хвилин кожної години. У той самий час ті, кому треба, можуть сходити до туалету. Поодинці. Бачу, вони люди розумні, й не хотів би, щоб вони вирішили поводитися нерозумно. Один чоловік каже, що не може знайти свій паспорт. Стверджує, що його прізвище Телбот.

— Так, містер Телбот — забудькуватий літній англієць, який часто питає про релігію в стародавньому світі. Спокійний чоловічок, слава Богу, без власних теорій.

— Його посадили з американцями.

— Але він британець. Він з Кіддермінстера.

— Якщо він згадає, де його паспорт, і справді виявиться британцем — то зможе сісти з британцями.

— По ньому видно, що він британець. Я можу за це поручитися.

Араб ніяк не зреагував.

— У нього й вимова не американська, правильно ж?

— Я з ним не розмовляв. Та й мова не доказ, правда? От ви, на мою думку, говорите, як британець, а не британець.

Франклін поволі кивнув.

— Так що почекаємо паспорта.

— Чому нас так розділяють?

— Ми вважаємо, що вам приємно сидіти разом.

Араб жестом наказав Франклінові вийти.

— І ще одне. Моя дружина. Можна, вона сидітиме зі мною?

— Ваша дружина? — він проглянув список пасажирів перед собою. — У вас немає дружини.

— Ні, є. Вона подорожує як Трісія Мейтленд. Це її дівоче прізвище. Ми одружилися три тижні тому… — після паузи Франклін, немов зізнаючись, додав: — Власне, третя моя дружина.

Однак на араба розмір Франклінового гарему враження не справив.

— Ви одружилися три тижні тому? Але, здається, живете в різних каютах. Усе так погано?

— Ні, в мене, розумієте, окрема каюта як кабінет. Щоб готуватися до лекцій. Мати іншу каюту — це розкіш, привілей.

— Вона ваша дружина? — тон араба був непроникний.

— Так, — дещо обурено відказав він.

— А в неї британський паспорт.

— Вона ірландка. Вступаючи в шлюб з ірландцем, людина отримує громадянство Ірландії. Такий у нас закон.

— Містере Г’юз, у