У череві дракона - Микола Данилович Руденко

Макариха, мабуть, зрозуміла, що я покликати хочу Якова. Вся доброта її раптом щезла, очі позеленіли, хижістю налилися. Крикнула так, ніби не на мене, а на Якова хижість ота спрямована:

— Ну чого розминаєшся? Чого розминаєшся, телепню? Гадаєш, сонце тебе ждатиме? Біжи до Грицька, тачку попроси. Я ж тобі ще вдосвіта казала.

Яків розігнув спину, піднятим плечем спітніле обличчя витер. Ненароком на мене глянув і одразу ж очі в землю потупив.

— Йому самому тачка потрібна. Глину біля воріт скидали.

— Потім перевозять, — гримала Макариха. — Як штани перешити, до кого біжить? Своя робота не роблена, а сусідонькам догоджаю. Ану біжи — одна нога тут, друга там.

Яків знає, чому мати з двору його спроваджує. Звик до її крику, ніби так воно й годиться, щоб мати його на людях лаяла. Але зараз йому соромно. Ставний, м’язи під шкірою грають, іще до армії двопудовою гирею хрестився, а все ще від голосу материнського тремтить. Нап’яв на себе сорочку і вайлувато поплентався з двору. Десь, мабуть, у лісі пересидить, доки мати якось від мене відчепиться.

А Макариха тим часом у хату мене затягнула, саморобного вина на стіл поставила.

— Ви, Софіє Кирилівно, мене не цурайтесь. Як до Сергія зберетесь, я курку зарубаю. Хоч він у вас і не хрещений, а я завжди його за хрещеника мала. Може, й мене візьмете. На двох ваше лихо розкладемо.

Темно й незатишно в її хаті. І вікна великі, а темно. Мабуть, тому, що горіх під вікнами розрісся. Заради отого горіха Макариха сибірського кота завела, бо лісові білочки весь урожай обносили. Любила я, грішним ділом, спостерігати, як вони це роблять.

Воно ж відомо: зірвеш недостиглим — зернятко в шкаралупі зморщиться, висохне, і, дивись, горішок порожнім виявиться. Колись Макариха такими горішками з підгірськими дівчатками за поденщину розплачувалась. Пройде, бувало, по селу, намовить школярок, щоб цибулю чи полуниці випололи. Лазять дівчатка цілими днями на колінах, а вона потім по чотири горішки вкладе їм у долоньки та й виштовхає з двору. Тут же дівчатка розгризуть свій заробіток, кинуть лушпиння їй під ворота, більше їх не заманиш. Чотири горішки, та й ті порожні. А Макариха наступного року в іншому селі полільниць вербує…

Горіхи в Макарихи не визрівали тому, що вона зривала їх передчасно. Білочок треба було випередить. Мені з вікна видно, коли на її паркані перші лісові розвідниці з’являються. Макариха також за ними стежить: значить, незабаром треба горіхи обривати. Проте майже щороку таке траплялося: прокинеться Макариха вранці, а на дереві саме листя лишилося, білочка точніше від людей визначає, коли горіх досягає зрілості. Тоді з вечора й до ранку блискавичні тіні снують між гілками.

Якось удосвіта я бачила їхній гурт, що вже докінчував справу. Одні на дереві зелену шкірку з горіхів облущують — швидко, швидко, мов на токарному верстаті, горіх у лапках обертається, другі виносять здобич за паркан, передають хвостатим носильницям, що птахами з дерева на дерево перелітають і зникають десь у гущавині лісу. Нікому ще не випадало розшукати їхню схованку. А вона ж, мабуть, десь недалеко, біля самого хуторця.

Дивлюсь я на Макариху і себе питаю: чому ж я оце за її столом сиджу? Чому не висловлю те, що думаю про неї? Гірко мені, дуже гірко. Вона злом усе своє життя заповнила, а Сергій заради спокою в її хаті незаслужену кару прийняв. Щоправда, не за Макариху, а за її сина та за невістку, але чи кращі вони від неї?

І Марина була б жива, якби не кинулась Якова рятувати. Що то вже за життя було у Марини — не мені судити. Та, мабуть, кожне людське життя має якусь цінність. Цінне воно хоча б стражданням своїм, бо Марина таки ж страждала. Та ще любов’ю материнською, що була понівечена, вся в ранах болючих, але ж то таки любов!..

Жалко всіх їх стало — і Макариху, і Якова, і Надійку. Сергія не жаліла — таких людей, як мій Сергій, жалість лише ображає. Душа його завжди повним життям живе. Вона знає, заради чого на землю прийшла. А що знають оці безкрилі душі? Про Бога переді мною розпиналась, про духовність балакала, та що вона має від отієї духовності? Навіщо народилась, заради чого живе?..

Чомусь пригадалось дитинство Сергієве. Ми вже тоді у моїй хаті поселилися, бо Василь усе своє життя в армії комісарив, хати в нього не було. Сергійкові сьомий пішов, вже його до школи готували, читати навчали потроху. А Василь запевняв мене, що не варто його літер навчати, у школі свої правила. Треба дати хлопцеві добре загартування, бо школа далеко, аж у Підгірцях, кілометрів за п’ять від нас. Як закрутить узимку, всі дороги позамітає, дорослі по пояс у сніг провалюються, а діти змушені в темряву виходити, бо пізно світає. Отож ми дозволяли Сергійкові цілоденно в засніженому лісі бавитися, прорубувати ополонки, рибалити, з найкрутіших пагорбів на лижах спускатись. Бувало, провалиться десь у мерзлу калюжу, одяг на ньому задубіє, аж торохтить. Я вже певна, що запалення легенів дитина схопить, а Василь лише посміхається — мовляв, нехай добрим солдатом росте. Сердилась я за це на Василя, а проте Сергійко ні разу й не захворів.

Якось він провалився на болоті, весь обмерзлий додому повернувся, в мене серце ледве не вискочить, почала стягувати чобітки з нього, а Сергійко прикипів очима до шибки, ні холоду не відчуває, ні слів моїх не чує. А коли переодягнула, не на піч поліз, куди я його посилала, так біля вікна й залишився.

Я не розуміла, що саме прикувало його увагу. А на шибці такі візерунки мороз намалював, що не всякий художник зуміє. Я вже їх бачила, око моє до них звикло, та й ніколи мені додивлятись. А Сергійко змусив мене глянути на них пильніше, бо мені хотілося розгадати, що він там помітив незвичайного. То були дерева