У череві дракона - Микола Данилович Руденко

— Мені треба зайти до прокурора, — кинув він солдатові, а той мовчки хитнув головою.

Пізніше я дізналася, що це було порушення процедури допиту, слідчий не мав права залишати нас удвох із Сергієм. Та, мабуть, у нього були якісь свої міркування. Напевне, він сподівався, що його відсутність допоможе мені розбудити в душі Сергія ті спомини, які кличуть до рідного дому — туди, де кожна грудочка землі, кожна стеблина обзиваються до тебе рідними голосами.

Зненацька подумала: а чи не вплинула на Сергія трагедія, що сталася в нашому хуторці? Він таки ж був небайдужий до Ганнусі — доньки Макарихи. Скоїлося незбагненне й страшне: Ганнуся наклала на себе руки — повісилась на горищі. Макариха звинувачувала в тому Сергія — буцімто він її занапастив. Ніхто не повірив Макарисі — всі гадали, що Макариха сама в тому лихові була винна. Та чи немає зв’язку між поведінкою Сергія під час слідства й отим лихом? Може, якось усе це поміж собою в’язалося?

Слідчий вийшов, солдат відвернувся до стіни. Тепер я могла дати волю своїм почуттям. Я впала на груди Сергія, мої сльози котилися йому на руки. Мені здалося, що він також не утримався від сліз. Та коли я підвела очі й побачила його обличчя, що нависало наді мною, сліз у Сергія вже не було, його погляд здавався мені надміру тверезим, як буває в людини, що встигла про все подумати і все вирішити.

— Синку, навіщо ти так? — прошепотіла я. — Це ж неправда!..

— Правда, мамо.

— Ти ж не винен, я це знаю.

— А хто винен?.. Тітки Марини немає. Де ви її поховали?..

Лише тепер я почала розуміти, що Сергій не просто бере на себе чужу провину — він справді вважає себе винним. Я поставила йому те саме запитання, на яке він не відповів слідчому:

— Куди ж поділися порвані стропи?..

Сергій обережно вивільнив свої руки, посадив мене на стілець і спокійно, тоном старшої людини, яка хоче, щоб її нарешті зрозуміли, сказав:

— Я інакше не можу.

Смуток, яким були переповнені його очі, відступив кудись у глибину душі, брови метнулися вгору, губи ворухнулися, ніби Сергій щось іще хотів сказати, але так і не сказав. Тепер він здавався цілком спокійним. Та я бачила, що це не так. Я дивилася на його стрижену голову, на бліде, виснажене обличчя, і серце моє краялося від болю. Як йому можна допомогти? Той суд, що був десь зовні, що походив від людей, від держави, його не лякав. Сергій про нього просто не думав. Отже, його слід боронити від самого себе. І якщо ця оборона матиме будь-який успіх, то лише в такому разі можна подбати про оборону юридичну. Раніше я цього не розуміла — думалося, що перед самим собою він не відчуває провини.

— Де ви поховали тітку Марину? — перепитав Сергій.

— У нас поховали…

— А Надійка як?.. Хвилюється, мабуть. Скажи їй, нехай забирає Якова від матері. Бо добра їм не буде. Обов’язково скажи. Вона все зрозуміє. А стропи… Хто ж Якова мусив навчити, коли не я? Він і сам мало не загинув…

Я подумала: що ж це — відчуття провини переплітається з турботою про товариша? Чи, може, то були намагання боротися зі злом засобами добра? Друзі побачать, що за них страждає невинна людина, це рано чи пізно розбудить їхню совість, вони й самі стануть чистіші та чесніші? Та я, грішним ділом, не вірила, що Якову дуже болить за долю його друга. І хоч Макариха, його мати, не раз приходила до мене, щоб висловити свої співчуття, але ж я добре знаю ціну її бідканням.

Сергій дивився на мене ясними очима, навіть посміхнувся з тим лагідним смутком, який свідчив про внутрішню заспокоєність.

— Не можу інакше, мамо.

Більше він нічого не сказав, а я не допитувалась. Я знала, що в Сергія дуже розвинене почуття власної гідності, яке вимагало від нього цілковитої певності в чистоті кожної думки, кожного бажання та помислу. Сама лише думка про те, що він, рятуючи себе, зраджує друзів, отруїла б йому все життя. І хоч насправді це зовсім не так, але Сергій час від часу переконував би себе, що друзі постраждали через нього.

Коли ми прощалися, Сергій уже повністю опанував себе, був бадьорий, розмовляв зі мною так, наче попереду була не в’язниця, а, скажімо, плавання навколо світу. Попросив зберегти його зошити, в яких він занотовував свої спостереження та роздуми. Він і так знав, що я їх збережу. Згадку про них я зрозуміла як дозвіл ознайомитися з його нотатками. Він просиджував над ними всі вільні вечори.

Мені важко було ховати сльози, але я намагалася посміхатись, бо розуміла, що Сергій вимагав від мене мужності. І лише вийшовши на вулицю, дала волю своїм сльозам. Перехожі співчутливо озиралися на мене, але відразу ж відвертали обличчя, бо ніколи не слід допитуватись у жінки, чому вона плаче. Рідко в нас, жінок, трапляється таке лихо, в якому можна чимось допомогти. Найчастіше жінка плаче тоді, коли їй ніхто допомогти не здатний.

І так само я нічим не могла допомогти Сергієві. Він сам собі оголосив вирок, від якого оборонятися не бажав.

Вже на вулиці пригадала, що забула подякувати слідчому за побачення із Сергієм. Але слідчий повернувся від прокурора такий заклопотаний, що йому було не до моїх подяк. Він оголосив, що я вільна, відразу ж занурився у папери, а солдат негайно виструнчився. Все людське