У череві дракона - Микола Данилович Руденко

з дивовижними гілками, які нагадували листя папороті. Я не знала, чи бувають такі дерева, — лише потім Василь пояснив, що майже такі самі ростуть в Австралії. Але враження в мене було таке, що я ці дерева десь уже бачила, їх не може не бути, надто вони природні. І якщо навіть на всій планеті таких не знайдеш, то все одно десь вони мусять рости. Може, на якійсь іншій планеті. А мороз виявився лише бездоганним фотографом, він узяв десь у безмежному Космосі оці образи і, ніби граючись, кинув їх на наші шибки.

Сергійко довго марив цими деревами — мовляв, коли виросте, обов’язково розшукає той ліс, де вони ростуть. Був він збуджений, щось кричав уві сні, а ми з Василем теж не спали, і, як це часто траплялося, Василь пояснював мені, як він розуміє походження життя.

Пізніше, коли Сергійко подорослішав, вони з Василем часто пригадували отой ліс на шибці. Він став для них прикладом, який, з їхнього погляду, здатний пояснити виникнення рослин, тварин і навіть людей. Природа має певні закони руху, і саме ці закони, як мороз на шибці, створюють відповідні форми живих організмів, що виявляються найбільш доцільними. Зрештою, ці закони зводяться до вічного взаємоборства поміж теплом і холодом, світлом і пітьмою тощо.

Я згадала про це тому, що в мозку моєму сиділа цвяхом колюча фраза, кинута Макарихою: «Духовності мало, самогону багато». Може, й правду каже Макариха? Але ж вона й сама потихеньку самогоном торгує. Тож виходить, що, знаючи правду, Макариха свідомо діє їй наперекір.

Саме тут, у хаті Макарихи, визріла в мене думка не просто записувати все те, що я переживаю, а розповісти послідовно про своє життя. Я була справді щаслива, бо у моєму житті були такі люди, як дядько Сашко та Василь.

З цим рішенням я й вийшла з хати. Макариха провела мене до хвіртки, була вона улеслива й запобіглива, як завжди. І, як завжди, на її обличчі лисніла та облудна добросердечність, яка дозволяє їй легко обдурювати справді добрих людей, бо такі люди швидше себе в чомусь засудять, ніж дозволять собі щось недобре про іншу людину подумати. Отак і Сергій — любить він Якова, вважає його справжнім другом, засуджує себе за те, що не навчив підводити стропи, тому й сталося лихо. Ой, Сергію, багато ж тобі доведеться розчарувань пережити! Такі, як ти, довго лишаються наївними та надміру довірливими, їх тяжко вражає непорядність людська. Тяжче, ніж рани фронтові. Знаю це, добре знаю, бо саме таким був мій Василь…

— Курку зарубаю, — каже Макариха на прощання. — Оту, попелясту. Коли збираєтесь? Як через тиждень, то я ще відгодувати її встигну. В мене пшенички трохи є. Тут комбайнер один до мене навідується. Колись до Надьки женихався, ніяк забути її не може. Яків сопе, а я собі думаю: сопи, сопи, дурню, тільки добрих людей із хати не виганяй. Не відвалиться шмат від твоєї Надьки, як Лавруха оком на неї кине. Від цього не вмирають. А як добрі люди стежку до тебе забудуть — ото вже збитки!.. Ви тоді скажете, разом поїдемо. Рідного сина так не люблю, як вашого Сергія. В батька вдався, святої душі хлопець.

Слухаю Макариху, а сама собі думаю: отак ти й рідну доньку на той світ звела, проклятуща бабо! Шмат не відвалиться, а комбайнер тим часом пшениці для курей підкине.

V. Несподівана зустріч

Не знаю, чому мені спало на думку повертатися додому через санаторне селище. Може, сама того не тямлячи, мала на меті спіймати попутну машину. Біля гаража зненацька наштовхнулася на Кулика. Він дуже зрадів — розкинувши руки, мов для обіймів, заспішив мені назустріч.

— Софіє Кирилівно! А ми вас шукаємо. От і добре. Тепер я вас не відпущу.

— Тобто? — вимушено посміхаючись, мовила я. — Мій робочий день закінчився.

— Прекрасно! Запрошуємо вас до нашого гурту. Сьогодні у Валерії Дем’янівни день народження.

— Чого ж ви не попередили? Я не готова.

— О-о, не турбуйтесь! Кращий подарунок — ваша присутність. До того ж… У мене є цікава пропозиція. Це стосується вашого сина.

Якось не одразу збагнула я ці слова. Мені здалося, що Петро Іванович збирається повідомити щось нове про Сергія. Зв’язки в нього були досить широкі — він не пропускав жодної нагоди познайомитися з впливовими людьми, які лікувалися в санаторії.

— Кажіть зараз, — прошепотіла я, майже задихаючись.

— Ні, не тут. Дуже прошу… Валерія Дем’янівна теж буде рада. Крім того, на вас чекає… Зараз побачите!..

Я покірно пішла за ним. Валерія Дем’янівна — його дружина. Вона працювала в бухгалтерії санаторію. Давно вже нарікали співробітники, що Кулик усі відповідальні посади пороздавав своїм найближчим родичам. Головбухом працювала двоюрідна сестра Валерії, гаражем завідував дядько самого Кулика. Взагалі ж, якщо добре покопатись, то виявиться, що майже вся господарська служба трималася на близьких чи далеких родичах Петра Івановича. Проте численні комісії, які перевіряли санаторій, ніколи не виявляли жодних зловживань. З кадрами сутужно — здебільшого це були люди з довколишніх сіл. Отож доки все тихо та спокійно, Микола Олександрович змушений миритися з цим становищем.

Петра Кулика я знала ще хлопчиком. Він був молодший від мене років на вісім. Воювати йому не довелося. Але те, звичайно, не в докір. Скромний, сором’язливий, спритний до всякої роботи, він здавався мені зразком добропорядності та діловитості. Шофер, механік, газозварник — на всі руки майстер! — Петро одразу ж здобув загальну любов у нашому колективі. Отож, коли заступник головного лікаря вийшов на пенсію, я сама порадила Миколі Олександровичу, щоб він висунув на цю посаду Петю Кулика. Йому тоді не було ще й тридцяти років. Закінчив десятирічку, а це для здібної людини не так уже й мало.