Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
Трамвай чекав на зупинці – оаза світла посеред пустелі пітьми. Пасажирів усередині не було, тільки водій і кондуктор, що балакали й грілися кавою з термоса. Фернандіто зайшов до вагона, не зважаючи на погляд кондуктора.
– Агов, юначе!
Фернандіто понишпорив у кишені куртки й простягнув йому кілька монет. Кондуктор дав хлопцеві квиток.
– Ти ж не збираєшся мені тут наблювати, га?
Хлопець мотнув головою. Він сів попереду, біля вікна, і заплющив очі. Намагаючись глибоко дихати, Фернандіто спробував викликати в уяві образ білого моторолера, що чекає на нього на початку проспекту. Раптом долинув чийсь голос, що промовляв до кондуктора. Трамвай злегка гойднувся, коли другий пасажир піднявся до вагона. Фернандіто почув кроки, що наближались до нього. Зціпив зуби. А тоді відчув дотик. Хтось поклав руку на його коліно. Хлопець розплющив очі.
Ендайя дивився на нього, приязно всміхаючись.
– Тобі недобре?
Фернандіто німував, силкуючись не дивитися на червоні цятки на комірці сорочки Ендайї. Нарешті похитав головою.
– Ти впевнений?
– Я, здається, трохи хильнув зайвого.
Ендайя співчутливо всміхнувся. Трамвай рушив униз.
– Дрібка соди на столову ложку свіжовичавленого лимонного соку. Мій рецепт ще змолоду. А тоді в ліжечко.
– Дякую. Щойно буду вдома, я так і зроблю, – сказав Фернандіто.
Трамвай посувався нестерпно повільно, огинаючи гачкуватий закрут, яким закінчувався проспект. Ендайя, далі всміхаючись, відкинувся на сидіння навпроти Фернандіто.
– Далеко живеш?
Хлопець похитав головою.
– Ні. Хвилин двадцять на метро.
Ендайя помацав своє пальто й дістав із внутрішньої кишені щось, схоже на невеличкий паперовий пакетик.
– Хочеш карамельку зі смаком евкаліпту?
– Не варто, дякую.
– Ну ж бо, бери одну, – підохотив його Ендайя. – Тобі поліпшає.
Фернандіто взяв цукерку і став розгортати її тремтячими пальцями.
– Як тебе звати?
– Альберто. Альберто Ґарсія.
Фернандіто поклав карамельку до рота. Слини не було, і цукерка пристала йому до язика. Хлопець витиснув із себе задоволену усмішку.
– Ну як? – запитався Ендайя.
– Справді набагато ліпше, красно дякую.
– Я ж тобі казав. Скажи-но, Альберто Ґарсія, а можна глянути на твій документ?
– Перепрошую?
– Паспорт або інше посвідчення особи.
Фернандіто сковтнув слину, якої не мав, і взявся нишпорити по кишенях.
– Де це він… Мабуть, я забув його вдома.
– А хіба ти не знаєш, що не вільно виходити на вулицю без посвідчення особи?
– Знаю, сеньйоре. Батько мені завжди про це нагадує. Я такий недотепа.
– Не переймайся. Я розумію. Але гляди, наступного разу не будь таким забудькуватим. Кажу тобі це для твого ж добра.
– Більше такого не станеться.
Трамвай уже долав останній відтинок до кінцевої зупинки. Фернандіто побачив баню Ротонди й білу цятку, що зблискувала у світлі трамвайних фар. Його «веспа».
– Скажи-но мені, Альберто, а що ти тут робив о такій пізній годині?
– Відвідував свого дядька. Бідолаха дуже хворий. Лікарі кажуть, що довго не протягне.
– Мені дуже шкода.
Ендайя дістав цигарку.
– Не заперечуєш?
Фернандіто похитав головою і всміхнувся щонайприязніше. Ендайя закурив. Жаринка цигарки відсвічувала в його очах мідяним вогником. Хлопець відчув, як ці очі вп’ялися йому в мозок, наче голки. «Скажи щось».
– А ви? – раптом запитав він. – Що ви робили тут так пізно?
Ендайя випустив з рота дим і вищирився, як шакал.
– Працював, – відповів він.
Останні кілька метрів вони проїхали мовчки. Щойно трамвай зупинився, Фернандіто підвівся і, сердечно попрощавшись із Ендайєю, рушив до заднього виходу. Зійшовши з трамвая, хлопець без поспіху попрямував до моторолера. Підійшовши, він нахилився, щоб відімкнути замок. Ендайя холодно стежив за ним із трамвайної приступки.
– Я гадав, що ти поїдеш додому на метро, – сказав він.
– Та ні, я просто мав на увазі, що мешкаю тут недалечко. Кілька зупинок.
Фернандіто надів шолом, як йому радила Алісія, і застібнув його ремінцем. «Помалу, не поспішай», – сказав він собі. Трохи підваживши, хлопець зняв моторолер з паркувальної стійки і, сівши на нього, покотив по тротуару. До шосе лишалася якась дещиця. Тінь Ендайї впала на дорогу перед ним, і Фернандіто відчув руку поліціянта на своєму плечі. Хлопець обернувся. Ендайя по-батьківськи всміхався йому.
– Злазь. І віддай ключі мені.
Ледве усвідомлюючи, що робить, Фернандіто кивнув і тремтячою рукою простягнув поліціянтові ключі від моторолера.
– Гадаю, Альберто, що краще тобі буде пройтися разом зі мною до комісаріату.
9
Сеньйор Семпере мешкав просто над книгарнею, у невеличкій квартирі, вікна якої виходили на вулицю Святої Анни. Скільки сягала родинна пам’ять, Семпере завжди жили в цьому будинку. Даніель народився й виріс у цьому помешканні, і тільки потім, одружившись із Беа, перебрався на горішній поверх. Можливо, одного дня й Хуліан оселиться в котрійсь із квартир того самого сходового прогону. Члени родини Семпере подорожували завдяки книжкам, а не мапам. Оселя Семпере-старшого була скромною і сповненою чаром спогадів. Як і всі інші подібні помешкання в старій частині міста, квартира видавалася дещо похмурою і була дуже по-барселонськи вмебльована в дусі дев’ятнадцятого століття – це оберігало незаймані душі від ілюзій сьогодення.
Оглядаючи приміщення, Алісія, у пам’яті якої ще була свіжою сповідь Ізабелли Жисперт, не могла не відчути її присутності в цій оселі. Алісія наче бачила, як вона ступала по цьому кахелю, як ділила ліжко із сеньйором Семпере в цій крихітній спальні, що виднілася далі по коридору. Дівчина на мить затрималася перед прочиненими дверима й уявила, як Ізабелла дає життя Даніелеві в цьому ліжку й у ньому ж помирає від отрути чотири роки по тому.
– Проходьте, Алісіє, я вас познайомлю з рештою, – поквапила її позаду Беа, тим часом причиняючи двері до спальні.
Приставивши докупи два столи, що зайняли все місце в їдальні та ще й частину проходу, Беа спромоглася вчинити диво: розмістити одинадцятьох гостей, запрошених, щоб відсвяткувати уродини патріарха сім’ї. Даніель лишився внизу, щоб зачинити крамницю, тоді як його батько, Хуліан і Беа піднялися нагору разом із Алісією. Там уже чекала Бернарда, дружина Ферміна, яка накрила на стіл і саме завершувала чаклувати над стравою, що пахла просто божественно.
– Ходи-но сюди, Бернардо, я познайомлю тебе з сеньйоритою Алісією Ґріс.
Жінка витерла руки об фартух і обійняла Алісію.
– Ти не знаєш, коли повернеться Фермін? – запитала її Беа.
– Ох, сеньйоро Беа, цей дурисвіт мене так вимучив своїми теревенями про шампанське з котячою сечею! Ви
