Темнота - Улас Олексійович Самчук

пророка, що вирве з глибин скарби лорда Девонського. Мені було цікаво познайомитися з тим добродієм, і ось що я про нього довідався: був це грізний і суворий воїн — темний і нещадний. Будував він гори на плянеті нашій і то засобами дещо подібними до наших, якими ми будуємо наш соціялізм. Рвав плянету на шмаття, наносив їй рани глибокі. Земля була тоді під владою безмежних, німих пустель, її одиноким літописцем лишився ось цей червоний пісковець… — І Андрій зважив на долоні шматок червоного камінця подібного до того, що з нього роблять бруски. — Це та ера, що нас тепер найбільше хвилює, бо це саме тоді у страшних муках почав народжуватись і спинатися на ноги славетний Адам із своєю не менш славетною Евою, разом із змієм, і яблуком. Мільйон добрих років тривало те криваве народження. Це ж бо тоді появились перші голі, прозорі, без кольору, без запаху, без смаку, без прожилок, трагічно ніжні і ще трагічніше беззахисні творення у вигляді рослинок. Найлегший подув вітру вже вбивав їх і уяви ті муки боротьби за існування, що вони пережили. Але вони були вперті, не хотіли вмирати, не кінчали життя, ані кулею в лоб, ані в потилицю — змагались і змагались — вірою, правдою, впертістю, силою волі, диханням сонця — жили і жили і все шукали засобів захисту, днями і ночами думали, минали мільйони днів і мільйони ночей — весен, літ, осеней, зим… І били громи, і лились зливи, і двигтіла земля від ударів народження, але ось появились перші моховидні гайки ксилофітів і кордантів, що з них змайстровано перші раї, де перший Адамик у вигляді, подібної на сплювак, молюски знайшов свій перший захист, щоб опісля цілими тисячоліттями далі мучитись, спинатись на ноги, стигнути, кріпнути, засихати, натягати помаленьку панцер, щоб появилась оця трикутна істотка з руками у вигляді двох клешнів і ніг, у вигляді лопаток, із зарисом проекту голови… Але дивний збіг обставин! Цей комічний проект найбільше хвилює нашу уяву, бо він все таки чимсь нагадує загальну проекцію майбутнього гомо сапіенс і хто зна чи саме не з ребра цього героя створено наших чарівних дам, що в своїх первопочатках, замість шовків і самоцвітів, воліли сіренький, лускоподібний панцерик, якого наша людська мудрість назвала птеріхтіс.

— І був це король, і вождь, і воїн. У жорстокій боротьбі проходило його життя. Незчисленні мільярди мільйярдів трупів поклав цей безмежний фантаст в ім'я поступу і цілі океани його крови і до наших днів збереглися у підземних глибинах, щоб одного разу прийшов якийсь нікчемний нащадок у вигляді паскудного клясового ворога Івана, що хоче ту страшну могилу середньовіччя Землі-Праматері розкопати, щоб зачерпнути крови предків та за її допомогою відтворити втрачені у мандрах епох справжні крила праматки птеріхтіс.

— І що ж, кохана Людмило? Чи це, скажеш, не цікаво? Чи не варто нам, бодай на хвилинку, вирватись з нашої чарівної епохи, зробити мандрівку в епоху девону, відвідати чудову птеріхтіс, прогулятись з нею в тіні гаїв ксилофітів і кордантів, і десь так під жовтим місяцем на рудому тлі Уралу, що був тоді вищим від Гімалаїв, обняти її ніжно і заспівати зворушливо:

Улибнісь, Маша, ласкаво взґляні,

Жізнь чудєсна наша, солнєчни всє дні!

На цьому Андрій урвав своє красномовство.

— Ти жорстокий! — викрикнула Людмила, що захоплено його слухала.

— Ой, ой! Чому аж такий категоричний висновок? — відповів з посміхом Андрій.

— Бо ти дереш леґенди минулого, мов кусень записаного школярами паперу.

— І лише для того, щоб творити нові, — каже він.

— І думаєш, що з нас колись не посміються? — питає вона.

— О, напевно! — каже він.

— Але нас було вже підвищено до малпи, а ти все при птеріхтісі, — каже вона.

— Це лише питання часу. Тобі, бачу, конче імпонує, щось бородате, — каже він.

— Ха-ха-ха! Хіба ж малпи бородаті? — каже вона.

— Малпи ні, але Дарвін, — каже він.

— Але істоти з бородами часто були пророками, — каже вона.

— Точніше, точніше висловлюйся. Які саме істоти? Козли? Павіяни?

— Ха-ха-ха! Ти неможливий!

— Признаюсь!

— Невже по-твоєму світ така жахлива випадковість?

— А хіба я знаю! Може й справді батьки Діогена заплянували собі такого синочка вже разом із бочкою.

— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

— Але це ще допустимо, — каже він.

— Але чи плянував хто Ксантипу? Або Аль Капоне?

— Ха-ха-ха! То по-твоєму все випадок: і Париж, і заводи Форда, і «Ервінґ трест», і наша п'ятирічка?

— О, ні! Знаю. П'ятирічку спляновано при вулиці Кузнечний міст, чи Тверській в Москві. Я лише сумніваюся, чи там саме спляновано, скажемо, директора плянувального бюра Клавдія Акакієвича Дашкова, або нашого Івана. Знаю. Маркс каже, що все це, так би мовити, продукт економічного стану суспільства, але що, допустімо, було б коли б так на третьому році життя, Маркса задушила шкарлятина?

— Ха-ха-ха! Андрію! Та це ж неможливо! І за такі розмови у нас можуть розстріляти.

— Знаю. Колись розстрілювали ще за важливіші розмови: наприклад, скільки чортиків поміститься на одному гострієві голки.

— Андрію! Не віриш в Гамурабі, апостола Павла, Конфуція?

— О! О! За такі речі у нас також можуть розстріляти, — відповів Андрій.

— Я не можу з тобою вести дискусії, але ти міг би поговорити з таким Петровим…

— А що це за інфузорія? — перебив її Андрій.

— Та сама, якій твоя сестричка відстрелила руку.

— А! Продукт економічних умов?

— І ще одно: тебе вітав Злотник, — перебила його Людмила.

— Злотник? І він тут? — викрикнув Андрій.

— Ні. Він ще не тут.

— Але тут буде? — каже Андрій.

— Наш чарівний політрук, переможець Дону! Ура! Ура!

— Андрію! Я ображена!

— І мруть борці, за правду і свободу! — заспівав Андрій.

Людмила встала, брязнула дверима і вийшла.

Андрій залишився сам, перестав співати, засміявся сам до себе, робив кроки по килимі, думав, підходив до столу, брав ту чи іншу породу, підійшов до глобусу, крутнув ним, нагло об глобус згасив цигарку, згасив лямпу, і повільними, тяжкими кроками пішов півтемними сходами вверх до своєї кімнати.

Був сильно здивований, що у нього світло, а на розстеленому ліжку, нижче подушки на ковдрі лежить і спить Наталка. Спить пів боком, сильні груди випнулись, ліве, міцне стегно плястично вигнулось під спідницею.

— А це що з нею сталося? — вирвалось у Андрія. — Ей! Мадам!

—