Вітіко - Адальберт Штіфтер

— Я моравам, на відміну від саксонців, не везу вина, але в моєму обозі є кілька возів, наче бочки, про милість яких повинні дізнатися всі.

— Високий церковний ієрарх везе багато зброї, — пояснив Герман, маркграф Баденський.

— Ми змушені давати лад своїй пастві і любов’ю, і силою, — виправдався Альберо.

Маркграф Австрійський узяв великого князя Владислава за руку і мовив:

— Так, любий шваґре, як мені допоміг Господь, так я і з людьми, які доброхіть пішли зі мною, буду не найслабшим серед тих, хто гнатиме волоцюг від Праги. Страх моєї сестри Ґертруди скоро минеться, ми справимо в Празі свято, а потім ще одне, на яке ще запросять.

— Дякую, шваґре, — мовив Владислав, — війна буде коротка, ти повернешся до Ґертруди, а я з Ґертрудою йтиму за тобою. Але вона тепер у Празі не відчуває страху, її надихають вищі почуття.

— Страх за свій народ, — уточнив маркграф, — бо ті, хто з роду Бабенберґів, нічого не знають про страх за свою шкуру.

— Атож, — погодився князь, — і нехай Ґертруда принесе нове щастя твоєму родові.

— Я приведу її в ясне місто Відень, де я спорудив палац, — сказав маркграф, — ясні легендарні часи нашого роду повернуться знову, і нехай за ними йдуть ще ясніші!

— А коли я, шваґре, зможу посприяти тобі утвердити ще ясніші та кращі, то і я не буду найслабшим, як ти щойно сказав! — мовив Владислав.

Потім підійшов Фрідріх, герцог Швабський, і сказав:

— Що ж, мій високий шваґре Владиславе, тепер і ті, хто живе у горах, побачать богемські поля, і, сподіваюся, площа, яку вони займають, не найменша!

— І вони, ясновельможний шваґре, будуть ушановані, коли на них ступлять такі воїни, — відповів Владислав.

— Ми приведемо тобі й жителів Рейнського краю! — докинув Вальрам, герцог Нижньої Лотаринґії.

— І їх ласкаво зустрінуть! — запевнив Владислав.

— Ми самі поведемо наших лицарів і людей, — пообіцяв Арнольд, архієпископ Кельнський.

— Довіку буду вдячний вам, — мовив Владислав.

— Та й мене ти привітаєш, любий шваґре, коли я приїду до Праги, — всміхнувся Оттон, архієпископ Фрайзінзький.

— Я привітаю тебе, Оттоне, і твоя сестра Ґертруда теж тебе привітає, — відповів Владислав.

— Ми приїдемо з великими загонами, — запевнив пфальцграф.

— І є ще й підкріплення, — докинув граф Клевський.

— Я вдячний вам, панове, — кивнув головою Владислав, — і сподіваюся, що зможу вам віддячити.

— Це ми знаємо, і для цього ще настане час! — крикнули численні голоси.

Коли всі вже сказали своє слово, а король вийшов із зали, люди зібралися виходити. Спершу вийшли всі почти, на подвір’я привели коней, і пани в найрізноманітніших уборах проминули браму й поїхали по місту повз шпалери цікавих у табір.

Князь Владислав того самого дня ще раз поїхав до короля Конрада і разом із єпископом Здиком та капеланами дві години просидів із королем і канцлером.

Потім князь поїхав до кардинала Дітвіна зі Швабії й попросив, щоб святий отець у Римі послав у Богемію і Моравію свого легата.

Пополудні був обід. Король, люди, які були присутні в залі, й високі дами та дівчата, що перебували в таборі, сиділи в наметі й під звуки флейт та скрипок споживали страви і вина німецької землі.

Після обіду провели лицарські турніри, і жінки роздавали нагороди.

Наступного дня пани і князі приїхали до Владислава, щоб привітати його, а потім він сам їздив до них, щоб віддячити привітанням.

Здик привів до Владислава єпископів та їхніх священиків, а потім уже Владислав зі Здиком провідували їх.

Крім того, вдень Владислав повів до короля Конрада Велислава, Одолена, Вітіко та інших своїх людей.

Король розмовляв із кожним і казав:

— Вітіко, коли Фульди показав нам брід, завдяки якому ми вийшли на добрі позиції?

— Високий пане, як я був ще хлопчиком, — відповів Вітіко, — мені показав той брід один селянин.

— Нехай тобі добре буде, мій сину, — промовив король.

Пополудні Вітіко з Вольфґанґом з Ортау пішли до багатьох німецьких лицарів і заприязнилися з ними.

Своєму супроводу — Ламберту, Авґустину, Урбану і слузі Якобу — Вітіко дозволив ходити по табору й по місту і насолоджуватись співами та виступами штукарів.