Вітіко - Адальберт Штіфтер

Дипольд дібрав загін воїнів і якось уночі, коли штурм був аж надто несамовитий, вискочив із ними з міста, прихопивши драбини, сокири та алебарди, і повів їх серед шаленства бою до катапульти і, перше ніж вороги, які працювали коло неї, здогадалися, взяв штурмом земляні вали, видерся на них, підскочив до катапульти, і коваль із Плани, тесля Давид, а також стельмах Стефан, Каспар із Черної, Вітек із Дечина і Вок із Градеца порубали сокирами дошки, балки і опори катапульти так, що аж тріски летіли, розбили і розтрощили геть усе. Потім ткач Христ Северин розпалив вогонь, що невдовзі охопив усе дерево. Вороги змішалися з загоном Дипольда, боронилися від нападів, билися всі і вістрями мечів, і головками їхніх руків’їв, сокирами, булавами, списами і жердинами, кололи, били та сікли людські тіла. Не одні очі повила смертна тінь, багатьох поглинула остання пітьма, тож батьки-матері, брати й сестри в рідному краї вже ніколи не побачать їх; інші воїни з розтрощеними кінцівками або тяжкими ранами впали в людському вирі на землю. Озел мав дві криваві рани, Груп із Ветржні — аж три, вкрилися кров’ю і Вольф із Вімперка, Браніш із Ровни, Люта і Радим із Дудлебів, Симон, могутній і дебелий чоловік із Реутової вирубки, впав із розколеним навпіл черепом, а Пет із Жатеца, воїн Дівіша, поліг із широкою раною в грудях. Коли вже вся катапульта запалала, Дипольд скликав своїх, і воїни, зібравшись, майже задкуючи, з боєм відійшли до краю укріплення, мерщій спустилися вниз і по стежці, яка була їм краще відома, ніж ворогам, намагались добутись до міста. Тесля Давид і Каспар із Черної несли мертвого Симона, Пет із Заца лишився лежати серед ворогів.

Наступного дня велике каміння з найбільшої катапульти вже не летіли на місто, та й інші катапульти метали його тільки зрідка. Трохи згодом настав перепочинок і для напасників, і для оборонців. Але серед того спочинку обидві сторони знову завзято готувалися до битви, і годі було здогадатися, чим усе закінчиться.

Поки це все діялось у Празі, князь Владислав зі своїм загоном їхав дорогою на захід країни.

З сіл обабіч шляху до нього приєднувались люди, і загін ставав дедалі численніший. Приходили люди з жупанських садиб, без яких можна було обійтися, приходили посланці від жупанів, які запитували про різне і пропонували підкріплення. Часто з’являвся й дехто з дрібних владик та інші люди. Князь наказував, щоб воїни збирались, де є змога, а потім чекали, поки він вертатиметься до Праги, і приєднувались до нього.

Люди обіцяли йому.

Під вечір третього дня загін князя їхав шляхом на височині через сосновий ліс до села Стржибро, його воїни помітили ще один загін, що їхав лісовою дорогою впоперек їхнього руху, тож їхні шляхи, певне, мали схреститися. Той загін їхав ступою, всі вершники були в темному широкому одязі. Вершники князя Владислава під’їхали ближче до них. Вершники в темному вбранні і далі їхали дорогою по троє. Зрештою показалися й дужі в’ючні коні, прикриті темно-сірим оксамитом. Ті коні везли на ношах довгу труну, теж накриту темно-сірим оксамитом зі срібними візерунками. За цими в’ючними конями йшли ще одні в’ючні коні, які везли ще одну таку саму труну.

— Я пізнаю ці квітки лілей на оксамиті, — мовив Стран, один із блакитних вершників. — Лех Начерат згідно з теперішнім звичаєм зображував їх на багатьох предметах.

— А он позаду погоничів тих коней їде Зната, брат Начерата, — проказав Дігуш, ще один воїн.

— Вони везуть тіла Начерата і його сина в зéмлі, якими вони володіли, щоб поховати їх там, — пояснив Міл, третій воїн.

Князь Владислав, Здик і Велислав виїхали наперед і придивлялися до процесії. Аж тут заговорив Тімеш, один з воїнів Велислава:

— Викиньте те падло з його гарної труни і киньте лісовим птахам! Коли воно ще ходило в пишних уборах, то призвело до лиха, завинило в тому, що тисячі людей поклали своє життя, згоріли міста і села, вкрилися бур’яном поля, місто Прагу руйнують, брат убиває брата, а князь Владислав, як прохач, змушений їхати на чужину!

Але князь заперечив:

— Начерат багато накоїв і призвів до зла, але тепер він людина спокою, мінливість людської долі вдарила й по ньому. Дехто ще й досі проклинає його, а ті, що тут навколо нього, люблять його, нам тут нема що робити, не заважаймо їм у їхній роботі.

Вершники Владислава зупинились. Чоловіки в темних уборах проїхали повз них, тільки глянули і повезли труни далі. Коли вже останні троє коней зникли за соснами, Владислав звелів рушати, і загін знову поїхав на захід сонця.

У Стржибро, коли вершники доїхали до нього, подолавши гору, де стояло це село, вже загорілися вогні й чимало людей вийшли їм назустріч.

Від Стржибро Владислав вузькими стежками через поля, луки та ліси поїхав далі, аж поки коло німецького міста Амберґа знову натрапив на битий шлях.

Двадцять п’ятого дня місяця травня князь прибув до міста Нюрнберґа.

На зеленій рівнині на південь від міста стояло багато наметів із корогвами, прапорцями та вимпелами, що майоріли над ними, і то були прапори курфюрстів, архієпископів, єпископів, герцогів, князів, панів, лицарів і міст. Частина людей була там в обладунках, у гарних уборах, застарілих камзолах і лахмітті.

Загін богемських вершників під’їхав ближче, і до них вийшов комендант