Вітіко - Адальберт Штіфтер

Як настав вечір, на схід вирушила величезна валка возів і в’ючних тварин, були там і люди, які мали готувати похід війська. Зеленими полями надійшли ще озброєні люди з Ерланґена і Вюрцбурґа.

Тридцятого дня місяця травня високі та низькі пани попрощалися зі своїми дружинами, матерями, сестрами та дітьми, що були в таборі, й почався похід. На чолі їхав князь Владислав зі своїм загоном. Далі їхали воїни з річок Мозелю і Рейну, Дунаю і Везеру, Неккару і Майну, з гір Шпесарту і Таунусу, Шварцвальду і Альп. Їх вів німецький король Конрад із роду Гогенштауфенів. Простолюд і обоз тягнулися позаду.

Коло села Домажліце військо дійшло до лісу, який відокремлював Богемію від Німеччини.

На богемській землі до Владислава підходили люди, які збиралися воювати за нього. Їх було так багато, що тепер князів загін сам становив ціле військо. Владислав поділив їх і дав воїнів жупанам і владикам, мали тепер свої загони Велислав, Одолен і Вітіко. Ці загони часто оглядали місцевість попереду або збоку від війська.

Коло Пльзеня все військо зібралося і стало табором.

Якось удень Вітіко поїхав зі своїм загоном по дорозі, що вела з Пльзеня до Праги. Трохи згодом йому вслід поїхав Одолен зі своїми людьми. Опівдні вони зустрілися і об’єднали своїх людей. Це сталося в невеликому сосняку коло одного з відгалужень шляху, за лісом тяглася суха лука. Одолен і Вітіко вивели своїх вершників на луку за лісом, щоб ліс приховував їх, і дали наказ про відпочинок, щоб і коні, і люди мали змогу покріпитись. На краях лісу й на узліссі коло шляху виставили вартових.

Коли люди й тварини вже майже поїли, прийшов вартовий із нижнього краю лісу й повідомив, що по дорозі з Праги їдуть вершники. Вітіко та Одолен наказали людям озброїтись, сісти на коней і спокійно стояти. А самі вирішили: якщо то вороги і їх не дуже багато, треба пустити їх повз ліс, а потім напасти на них.

На узліссі виставили ще кілька вивідувачів.

Один з них повернувся й повідомив, що загін набагато менший за їхній, і то, напевне, вороги, бо ніде не видно знаків великого князя. Вони їдуть ступою і не мають нікого попереду.

Тепер Вітіко та Одолен спішились, лишили коней під деревами слугам і пішли на узлісся до шляху, щоб побачити вершників.

Вони над’їхали і спокійно посувалися ступою вздовж лісу. На чолі загону їхали Вратислав, князь із Брно, Оттон, князь Оломоуцький, і Владислав, син покійного князя Собеслава. Вони не мали на собі ніяких прикрас. Далі їхав Богдан із воронячою пір’їною, рудий Бенеш із білою пір’їною, Домаслав із червоною пір’їною, старий Богуш із пір’їною з лебединого крила. Крім того, були ще люди, як свідчив одяг, із Моравії, було й кілька з Богемії. Вершники доїхали до середини узлісся, а там зупинились, немов на раду. Вітіко та Одолен підійшли так близько до них, що вже чули слова. Тільки інколи хтось із ворогів казав що-небудь. Вони вислали одного чоловіка вперед на край лісу, де він і зупинився. Шлях у тому місці якраз повертав на Пльзень, тож він, напевне, стояв на чатах.

Минуло чимало часу, і серед ланів показалася купка вершників, що скакали до лісу. Як під’їхали ближче, стало видно, що вони в селянському одязі. Підступили до людей на дорозі, і один із них привітав Вратислава.

— Сваку, ти десь покинув Ярогнева, — дорікнув йому Вратислав.

— Він скоро приїде зі своїми людьми, ми поїхали різними шляхами, — пояснив Свак.

— А коли ви повернули назад? — запитав Вратислав.

— Сьогодні після півночі, дорога з Міліна сюди далека і важка.

— А чому ти після Міліна поїхав кружними шляхами? — запитав Вратислав.

— Бо були свідки, які бачили нас у Міліні, — відповів чоловік.

— Ти боявся небезпеки? — запитав Вратислав.

— Так, — відповів чоловік, — а Ярогнев поскакав до Манетина, тому перед ним ще дальший шлях.

— А де ви були вчора? — запитав Вратислав.

— У Пльзені, і на полі перед Пльзенем ми розійшлися, — відповів чоловік.

— І повернули назад? — допитувався Владаислав.

— До Пльзеня прибув король Конрад, — розповідав чоловік, — ми були у його війську, потім пошукали якогось далекого поля й покинули його.

— Ну? — насідав Вратислав.

— Високий пане, — відповів чоловік, — військо німців утричі, а то й учетверо численніше за військо під Прагою, вони в ясних сталевих або золотих обладунках, а оскільки стоять на рівному полі коло Пльзеня, і поле, і ліс осяяні їхнім сяйвом. Та й Владислав має численне військо.

— Сваку, ти розумний чоловік, — похвалив Оттон, князь Оломоуцький, — і, Вратиславе, добре, що ми самі поїхали.

— Добре, — сказав Владислав, син Собеслава, — це мали б бачити наші очі, і наші серця мали б бути при цьому.