Засвіти - Андрій Хімко

Золотою лускою міняться сонячні блищики, грають на переливному водному килимі, легкі весновії пишуть прадавні письмена на погамованій повесенням і приспаній течії. Лише на обмілинах наростають і котяться одна за другою хвилі, пестячи і чаруючи примовклі береги.

Старенька уста-хатум і дузунджі-хатум, колишня навчителька килимних чарівних вишивок, гаптів та цирульниця в молодих султавин Високого Порога, дивиться з широкого вікна палацу, що дотепер належав капукегамі, недиму і капучі-баші Алтан Шеріфу, а нині — цим неотесам чердбанджі-полковникам, на звичні здавна їй береги і не пізнає їх... Дикими коршунами впала на приспане місто кара аллаха, загриміли жахні вибухи, взялися димом і вогнем околиці, як примарний сон із «Тисячі й однієї ночі», полізли, звідусюд гяури, облягли фортецю — серце міста і порту, окільцювали високі трирядні кам’яні мури, довбали їх дні і ночі, доки не рознесли тими ж вибухами в тартарари.

«Прогнівили правовірні аллаха,— сумно думає Марієм і кривить в прихованій усмішці лице.— Чи ж мало гріхів на землі?! Ось хоч би і в гаремі! Як ті чербанджі зі своїми сарбазами-козаками зайняли палац, жінки Алтан Шеріфа, розпускаючи з горя коси, зі сльозами на очах кляли і свою долю-кісмет, і непроханих гостей, накликали громи на їхні голови. Та недовго накликали. Уста-ханум бачить, з якого часу блудять їхні очі, і не від жалю за своїм паном рум’янцями запалюються лиця, не для спокут вони змушують служниць натирати себе духмяними, пахкими мастилами після ятси — передранкової молитви і омовення, і не сум та біль за долю бранця-аманата Алтана влив оту пружність у їхню ходу, в молодечу гру згибів тіла. О ні!.. Стару уста-хатум їм не обманути, не ошукати. Досвідчена дузунджі-хатум знає найменші їхні помисли, хоч і не піднімається тепер у гарем наверх, завантажена доглядом недужих та поранених...»

Уста-хатум зітхає.

«Хай ніхто із правовірних не противиться своєму любострастю, хай всяка жінка не носить в собі втримку, гніваючи аллаха, хай вона в ім’я боже утолить собою спрагу правовірного, як дочка Мухаметова Фатьма утолила сім тисяч запалених хіттям воїв, єдино ставши за те святою правовірним навіки»,— повторює вона в подумках фетву Корана і ніби виправдуючись перед кимось, шепоче:

— О великий аллах, прости їх, грішних, бо дотримувались вони твого мудрого галалу, уступаючи силі та нужді...

Уста-хатум струшує ті гадки, як цвіт з дерева, а вони, перервавшись, знову навідують її. Згадуються тихі закутки стамбульської семивежевої фортеці над замчищем Едикуле і Біюк-сарая, з вікон яких вона часто дивилася отак знічев’я на Галату за затокою і в казковій сірій імлі шукала очима знайомі степи, славну ріку Данапр. Ранками води Золотого Рогу горіли багрянцями з казки, вдень вони отак же мерехтіли сріблом і повівали прохолодою, як оцей рідний тепер їй Дон, а ввечері... Очі старої повільно ковзають по білому шумі хвиль, по чаїних зграйках і спиняються, впершись в прибережжя. Скільки ще порожнитимуться оті насади, адже перевезено козаками на той берег стільки і скарбу всілякого, і краму, що вона і полічити не може, а людей і ясиру відпроваджено!.. Не повірила б собі, коли б своїми очима не побачила... І ще ж не край!..

Он в неквапній напівмовчанці відпливають один за одним, ледве не зачерпуючи бортами води, байдаки, ремигають сірошерсті ясирні воли в череді-скопищі на березі, чекаючи плотів, посмалюють короткі люльки гуртоправи, походжають вартові-дозорці, навсібіч пильнуючи. Може, і її близький родич з далекого Василькова отам між ними, може, і він тішиться отак перемогою і добутими в ній скарбами, яких не облічити?.. Та чи ж тільки добутими?.. Адже і викупу скільки дало місто їм, а з ними і тому, може, її близькому родакові. Не чує вона тепер потягу до нього такого, як чула до всіх своїх колись. Роздвоїлося щось в її душі, розкраяло її навпіл, сама не добере і як... Правда, і неприязні якоїсь нема тепер до родаків, лише болюча, аж ниюча журба за свою самітню старість скиглить чайкою-самітницею над упокореним паєм її життя...

Маріам стримано зітхає, аж ніби стогне, відганяючи тим оту самотність. Чи то напнуться ще колись різнобарвні вітрила галер у дні великого байраму, чи почує вона спів тимпанів та гуд накрів, чи заграють помахами весел розписані каторги, чи задзвенять лункі виляски таволг і погуки сераскирів на оцьому березі?..

Думки холодять груди, стискають горло і, щоб утішити себе хоч якось, вона пригадує, як завжди згадують в біді давній як світ поговір: «По велінню аллаха і ріки спиняються;..»

— Бабусю Маріє! — перериває її роздуми тихий дівчачий голос.— Той, без руки, в круглій залі знову несамовито б’ється і кричить!

— Артем?! — запитливо дивиться вона на дівчину.— Та затям собі: не «Маріє», а «Маріам харт-она» мене клич. Мокринко,— відривається вона від вікна розсерджено.— Що з ним?..— гладить складеними побожно долонями лице від чола вниз.

— Не відаю, паніматко. Кричить і когось кличе в гарячці!.. Послухали б ви.

— Неси холодного шербету і рушника хутенько,— наказує дівчині, а сама, нечутно ступаючи в повстяних тапцях по довгому килимі коридора, направляється до хворих.

«Якщо хочеш бачити зичливу посмішку до себе, будь сама зичливо усміхненою до людей!» — пригадує вона давні повчання матері на ходу. Хоч і не завжди в житті виправдувала себе материна порада, та вона дотримується її, береже як заповіт аж дотепер...

— Всі блага, як і тяготи,— від аллаха,— шепоче по-турецьки вона раненим туркам, татарам, караїмам і кизилбашам через відчинені двері