Засвіти - Андрій Хімко

— Та дядько,— дядько, а знав його доста,— зам’явся раптом той, ковтаючи турботу.

— Оце вже третє літо, як переходив там,— не звернув уваги Самусь на збентеженість Лучиного зятя.— То знову побудувалось було кілька хат, а ось чиї вони, то й сказати не можу... Знайомих людей не стрілося.

— Втікачів та викотців, діду, тамтешніх,— вкинув слово за кобзаря поводар, шморгнувши носом.— Лише не тямлю, як називаються.

— Дочку Паливодину зустрів-таки аж на Слобожанщині, у Мерефі,— пригадував, не звертаючи уваги на хлопця, Самусь.— Втекла, бідна, якось із полону, а Тискиневич Григор підібрав, як був походом у ханщині...

— Може, Домну?!.— вирвалося, як стогін, у Дмитра зрадливо-бентежне питання.

— Та вона ж одна в нього з дівчат і була, то, здається, Домною і називається. Сина тепер має, безбатченка, значно більшого за оцього ось Пилинка... Давно на Січі, бо виховувався в кошових, і вона побіля нього була, а ті і спровадили на Січ. Чи не осавулою вже зробив його отаман Сулима за квіт, бо джурував чимало йому...

— А як зветься той осавула і пишеться? — спитав Дмитро тремтливим голосом, що зраджував йому.— Може б, ми якось відшукали його.

— А пишеться якось химерно...— зам’явся пригадливо Самусь,— і не в пам’ять мені. Звати, знаю певно, що Іваном, а пишеться?.. Як же він пишеться?.. Дай боже пам’ять!.. Сірком, чи що, вписали його в січові компути,— стенув старий з непевності.— Здається, таки Сірком і є... Славний молодик, викапаний тобі Олекса, як був молодим.

— То Домна тепер у отій Мерефі? — не відставав Дмитро.— Чи деінде, може?..

— Домашка?.. Ні, сину, кудись переїхала, а ось куди, даруй, не відаю. Здається, пару літ тому заміж вийшла за якогось козака, як син уже виріс, таки січовика, чи що, і з ним і виїхала звідти. Та ти, якщо цікавий того, то все можеш узнати на Січі, бо син її там невідбутно був...— зітхнув кобзар, приступаючи до їжі, яку поставив перед ним корчмар.— Кажу ж, осавулою, чи що, вже він... Ну, а ти ж, Луко, як жив оце стільки і куди стернуєш тепер? — звернувся старий згодом до Нечита.

— Казав же, втекли ми фелюгою з Лукового вже більше місяця тому,— зітхнув той, відчувши тяжкість в голові від випитого жбана пива.— То бовталися в морі, потім — у лимані, а оце вже скоро два тижні проти води Дмитро та два онуки, спасибі їм, гребуть нас усіх по річищі Бугу, а де приставати будемо, то ще й не вибрали... Може, ви, дядьку Самусю, підкажете?..

— Тяжко тепер підказувати. Луко. Чув же, либонь, що робиться в краї по отім розорі Боровицькім, Лубенськім і інших, а ще ж старшину, як і Сулиму ото, схопили та скарали ляхи, вважай, всю, то тепер не знаю, що вам і нараяти... На Базавлук, чи що, стернуйте... Кажуть, там купчаться знову розпорошенці потроху.

...Довго ще оповідав кобзар співбесідникам про події і всякі оказії, що відбулися за кілька літ в Україні, і, хоч чимало з того і Нечит, і Дмитро вже знали раніше і чули, почуте із вуст кобзаря їх обох доводило до розпачу чи й зневіри, бо хто ж їм міг ще краще сказати про становище в краї і порадити щось дотепніше за діда Самуся?..

Так і не наговорившись і не ставши на твердій думці, що їм робити, куди подітися, Нечит і Дмитро, обділивши старого грошем, попрощалися з ним надвечір та й пішли з торжища. Нечит ніс до родини і фелюги одну біду, а Дмитро їх ніс тепер дві, і друга набагато тяжчою була від першої, бо її й виказати не міг він нікому, щоб полегшитись...

— А та Домна хто жтобі є? — як на гріх, поцікавився Нечит.

— Односелка,— збрехав він, відчувши, як горить лице.— Неподалік від нас мешкала з батьками, то й цікавився,— залазив, як в холодний купіль, у неправду Дмитро, ледь стримуючись, щоб не зрадити себе, бо вперше відчув тягар гріха на душі перед колись найріднішою йому людиною.— Знайдемо, батьку, колись і її, і отого осавулу Сірка,— сказав він раптом, обнадіявши себе і своє майбутнє, яке досі було безпросвітним.

Довго оговтувалась і Січ, і волость, обмежені по нікуди в правах по Кумейківській звитязі і Боровицькій трагедії. Мусили захищатися від повного знищення по прийнятій сеймом «Ординації війська Запорозького реєстрового». Десь у королівських підземеллях скніли козацькі старшини на чолі з Павлюком, який, вимолюючи пощаду своєму людові, сам здався Конецпольському у Боровиці. Брело все й тікало світ за очі на волості, або, погамоване, здавалося на панську милість. А з гостиного січового двору потяглися вози татарських повстанців Інаєта, що відмовилися пристати назавжди до Січі. Бурлила, аж хлюпала через край і волость, і Січ, захлинаючись у власному горі. Та врешті більша частина запорожців, отих Сіркових приведенців, знайшла вихід і затаєно подалася до Дону...

Минуло свято Явдохи, Сорока Святих, Теплого Олекси і Благовіщення, а досвітками на пагорбах усе ще відчувалися прохолодні протяги, траплялися приморозки. Довгі цівки січових вершників, тільки зрідка випрошкувались на биті степові сакми, воліючи ярами і байраками скорочувати свою путь. Коли і доводилося вибиратися на той степовий простір, то йшли лише після ретельного дозору попереду.

Сивий смушок хмар то купчився у голубавому піднебессі, то розтавав і здимлювався, показуючи життєдайне, обмите сонце, що сіяло благодатні промені на спалені вітрами лиця козаків. Дихали духмяно-прілими пахощами леготи, співало реквієм степовому весняному безмежжю птаство, і вершники розправляли онімілі від довгої їзди плечі,