Засвіти - Андрій Хімко
З Азова вибралися засвіт і в трикінь. Їхали, враховуючи обмеженість в часі, майже весь час чвалом. І Велес, і вистояні коні супутників не потребували нагая в путі, ба навпаки, притримувалися вершниками, дугуючи дебелі шиї з довгими гривами.
Бовтаючись у кульбаці слідом за Разею, Сірко мимоволі пригадував події останніх часів і подумки усвідомлював велику вислідну істину, що вимальовувалася все яскравіше в його уяві. Колись майже всі козаки-січовики та й реєстровці, яких знав, були одностайними, а головне — чесними і слівними. Нині ж що далі, то менше спостерігає в людях як чесність, так і слівність. Адже вони прийшли до нього від батька Сулими, а все, що від батька,— святиня. Можливо, саме тому й прикипів серцем до Івана Разі, що для нього чесність і слівність також святиня.
Зустрічаючи по дорозі донські висілки та нарешті й станиці, Сірко все більше переконувався, що поруйновані вони значно рідше, аніж отакі ж села і хутори у рідному краї. Впадав у вічі йому і ліпший добробут тутешнього простого люду, гостинність і значно менша наявність руїн...
— ...Нас оберігає домова з калмиками, танаїсцями та яїками, якої дотримуємось ось уже скільки років,— пояснив йому Разя оту загадку,— та й Московії заслоною стоїмо, то більше доводиться берегтися татар та турків, а у вас, бачиш, крім цих, ще ж «свої» людолови он які...
— То у вас і домова якась є з Москвою? — поцікавився Сірко.
— Раніше не було ніякої, а ось тепер, брате, для сіром та поспільства ніби й нема, а для отаманів, мабуть, щось таємне є... Бо лізти вони до нас, як до свого дому, хоч і не осмілюються, але дарунки всілякі старшині шлють, підкуплюючи її... Та й поспільство тримають через попів у пошані, бо ж, коли що, відмовляють у хлібі, а без хліба куди ж подінешся?..
— А ви оріть та сійте, і не треба вам царського хліба,— радив Сірко такий для нього простий вихід донцям.— Мало що свій буде, а й на торг ще лишиться...
— Хіба лише ти доходиш цього? — зітхнув Разя.— Батько мій пробував подати цю думку, так осміяли на весь круг старшини... Надивився я на світ і іншого виходу для нашого люду не бачу. Але ж попробуй поламати звичай. Треба б нам об’єднатися із Січчю, з Тереком, Яїком та Астраханню, од Карпат до Каспію, і тоді ніхто нас не переможе в отій козацькій державі,— захопливо подав він думку, видно давно гріючи її в собі...— Один круг, одна рада, одне військо...
— Що ж, по-твоєму, перешкоджає цьому? — подивився Сірко на співбесідника розширеними в подиві та захопленні очима.
— Що перешкоджає?..— подивився той чомусь на Леська, що не слухав, а пив ту перемову старших.— Вас тримає в лабетах король і магнати і, ділячи на реєстрових і посполитих та ще на старшину, володіє; нас пробують тримати чи тримають уже цар і бояри, лякаючи недачею хліба, анафемою та підкупами старшини; козаків Яїку і Тереку тримає в оброті ординський карачур Асад та зюнгарський хан, родак тайші... Та й старшина боїться владу втратити і наша, і ваша, і їхня, а без влади і статки, сам знаєш, відпадуть...— зітхнув досадливо він, примовкнувши, і оперезав раптово коня, ніби тікав від сказаного.
Сірко й собі торкнувся Велеса, той зірвався, але обганяти йому лисака вершник не дав, і огир пішов вирівняним чвалом. Сидячи в тряскому сідлі, Сірко обмірковував сказане, і чим більше про те думав, тим яскравіше переконувався, що його побратим не простий собі «есаул», як іменувався у війську, а чільник, що замінив би і самого отамана Михая, і наказного Півторакожуха собою, хоч і незаможний... Отак у чвалі, похнюпившись, він і плів нерадісні думки про те, як складеться його подальша доля і доля краю і як він буде до того причетний.
Тим часом Леськові Таранусі-Хромому настав час повертати праворуч, до станиці Переволоки, на Паншинський і Кагарлицький городки. Іван Разя довго наставляв його в чомусь, домовлявся про зустріч на оцьому ж роздоріжжі, щось передавав комусь притишено, доки той не попрощався, скинувши шапку і кленяючись із сідла своїм супутникам.
— У Войськову Ізбу тепер не заїду, а навідаюсь з дому,— приспинив Іван Разя коня, щоб порівнятися з Сірком.— Не терплю ні Наума отамана, ні його свиту з Лук’яном та Корнієм — родаком нашим.— І повернув лисака від поромної переправи на північний шлях, до рідної Зимовейської...
Вже як побачили її звіддалік, оту Зимовейську, господар пожвавився, розповів кілька пригод, що зв’язували його з тутешніми місцями ще в дитинстві, повеселів на лиці і приострожив коня. До самої станиці неслися вітром обоє. Сірко зауважив, що більшість колиб-хат були подібні до отаких же на Подніпров’ї, але чимало було й своєрідних, неподібних... Особливо йому впало у вічі оте розмаїття дітвори і челяді в дворах станиці, просторість загород для худоби і кошар, довжина будівель, те, що багато хат топилися ще й дотепер по-чорному.
Покружлявши вузькими завулками станиці, зроджуючи до себе цікавість у кожному дворі, вершники нарешті наблизилися і до Разиного. Сам Іван, правда, чомусь його не вважав своїм і в розмові називав батьковим, але Сірко помітив, як його супутник повеселів, забачивши рідне обійстя. На чималому піщаному пригорку воно розкинулося досить широко: хата,
