Засвіти - Андрій Хімко

Третій тиждень у путі вони. Третій тиждень пішов, як турки неждано й негадано, скориставшись ляською навалою, напали на Дон і Слобожанщину, пустили за димом оселі, забрали людей, худобу, майно і зникли, як водою зійшли, у весняних туманах Поазов’я. Сліпці, старці і кобзарі вже аж у Кафі чули про поневолених і обезчещених... Навіть погнатися не було кому за ними, бо донці з калмиками пасовиська межували, розставляючи віхи, а в Січі Яків Остряниця з Дмитром-Гунею, не відаючи про оте горе, знову збивали козацтво та втікачів-посполитих на шляхту, поквапно готували порох та зброю, чайки і їжу. Скидан пішов на Лівобіччя, але в поміч отим нерозумним Кизименкові, Кущу, Кропцеві та Дукренкові, що ледь стримували вивільненого по Боровиці Потоцького на дніпрових та сульських переправах...

Іван Сірко також був до останнього часу на Січі. Доправивши тієї зими нещасний люд із волості, він в числі обкурених боями під Кумейками сулимівців без спочину вишколював невишколених посполитих. Допомагав йому радо в тому і постарілий Шуліка. Ота нагла, людоловна турецька навала та розпорошення привідців і повстанців на Лівобічні, що воліли битися на смерть лише із «своїми», місцевими, поневолювачами, змусила січову старшину негайно обезшкодити себе від турків, використавши свіжі замирення з ханом... Обезшкодити не на день, не на два, назавжди, здійснивши задуми і сподіванки попередників, а для нього, Сірка, і Сулими...

Третій тиждень, передумуючи ще й ще все, що сталося і в Кумейках, і в Боровиці, і в Хирівці, Іван Сірко правиться на Азов. І печально, і ніби втішно у нього на душі, бо ж здійснюється задум Чураїв та батька Сулими, і не на словах лише, а й на ділі. Та й печаль ятриться, скніє, дошкульно муляє, бо хтозна-що робиться на Лівобічні, бо не близиться, як сподівався, а віддаляється він від рідної Мерефи. А мав же надію заскочити туди і хоч на мить побачити матір та Софію, хоч словом перемовитись, хоч краплинку співчуття та спочинку забрати в них. Гірка посмішка кривить пересохлі уста, хробачком жалю заворушується в грудях, туманцем задуми зволожує очі... «Наречений... І сліду його не знайти... Може, не дочекавшись, віддалася вже іншому?..— коле в саме серце голками ревнивий здогад.— Батько Корній і мати, може, навмисне потішали ото поклонами та запевненнями від неї?.. Може, й не Софіїна ота гризетова вишиванка-сорочка, отак вигаптувана, а материна?..— виривається з грудей здогад зітханням.— Чи, може, в оцей наскок турецький її вже ясирницею повели за пишну косу погани, а я...»

Сірко вдихає на повні груди повітря, в пересохлому горлі хрипить оте «може», стукає — не стукає, а гамселить у скроні, аж голову паморочить. Ноги мимоволі острожать Велеса до болю, той зривається, високо підкинувши голову, здивованим і окривавленим оком стріляє на вершника, ловить холод в його лиці і несеться вперед, важкими копитами толочачи медово-п’янку траву обочини.

Співають, долаючи шлях і втому, козаки, їм скрипливо підспівують давно шмаровані колеса маж і возів: пі-іп, пі-іп, пі-іп!.. Круторогі сумирні воли, похитуючись і ремигаючи в повільній ході, дожовують свою сумну, як ота пісня попереду, думу. Давно переговорили і вершники в Сіркових сотнях про все і тепер їдуть роздумливо і мовчазно в сідлах та кульбаках, час од часу позираючи на пов’юнені сакмою трирядові стежки свого походу. Тільки Гнатко, отой хирівський юнак, що в колоставищанському лісі колись попередив Сірка про засідку Лаща, не дрімає в путі. Адже в нього тепер не дідова шкапа, якою добрався він на Січ, а сірий скакун, майже рівний отамановому Велесові, і не обідрана дідова свитка на ньому, а пригнаний малиновий жупан, заперезаний справжнім козацьким поясом. Куди йому дрімати, коли стільки радості в грудях, коли ніяк не може надивитися він на серпанкове безмежжя степу, не може наслухатися того співу перепелів і жайворів, що заливають своєю втіхою не лише просторінь, а й груди його. Він ніколи б не повірив раніше, що того птаства і в степу стільки, як і в лісі. Вдячний Сіркові за коня, сідло і одяг, він дивиться на отамана, як на героя з дідової казки, міряє його широку і довготелесу, наперед нахилену статуру-тінь у молодому потрав’ї і бачить того не козаком-отаманом, а велетом Ломилісом, Паливодою чи й Пересуньгорою з тієї ж дідової казки... Понад тисячу ж козаків під його отаманським бунчуком і малиновим штандартом тепер, і фірманів з порохом та зброєю, а кашоварів та гармашів... Ого-го!..

— Передай: триматися ладу і не розтягуватись! — Наказує Сірко джурі Гнаткові, і той вітром летить до сотенних та курінних, радий оказії. От тільки ніяк не навчиться він говорити: «Виконую, отамане!» — як вчить його дядько Нерід, козак і побратим отаманів, а тепер ще й сотенний. Все не встигне сказати вчасно, а за невчасність і канчука може дістатися і йому, і коневі.

В цьому поході він стільки надивився, що дід і не повірить йому, як розповідатиме. Он які степові простори лишили позаду, а скільки переправ було! І через Вовчу, і через Берду, і через Мійвуса. В отому Азові тричі могли б бути, коли б не вони. А бекетів скільки наставили! Зате, якщо трапиться щось із ними отут, то незабаром про те і на самій Січі знатимуть, і на Дону. Гнатко, правда, ще не знає, який той Дон, але путь уже недалека до нього...

В чагарях, обабіч сакми, воркітливо плачуть горлиці, ну достеменно ж так, як у діда за хатою, на осокорі, і Гнатко питає сам у себе: чи не ті оце, бува, дідові, перелетіли сюди, щоб побачити його? Дзявкають десь ледве чутно шакали, ну достеменно так, як сусідчина Яринина собачка, бувало...

А до Сірка з далекого видолинка, що за пагорбом, долітає пісня і таку гризоту наводить, таку сумоту, аж слухати тяжко. Співали про Гордія Чурая, скатованого у Варшаві разом із Павлюком: