Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук
— Ану, хлопці, до роботи!
Загриміли молоти, мов канонада, вони гримотіли безугавно, ніби то битва почалася; луна покотилася по околиці, досягла Льоншанівки й перекочувалася Личаківською аж до Ринку, — все місто зажило новим життям, якого не знало досі, й подумав Сухоровський, що так само із незначної перестрілки спалахує велика революція, йому запраглося й собі взяти молот у руки й пристати до роботи, та чи зуміє втрапити у потрібний ритм, чи не нашкодить ремеслу, чи спричиниться до доброго діла невмілими руками, бо ж і битва — так само, як і ковальство, — є мистецтвом, для якого потрібне вміння.
Міхал сидів на лавиці перед кузнею й не поспішав кликати Йосипа, який тримав штабу в кліщах, а челядники гаратали по ній молотами; м'язи коваля набубнявіли, аж репалася шкіра на біцепсах, полум'я з горна обмивало його обличчя, й було воно таким самим, як і колись, а не бачив Міхал приятеля більше десятка літ; і що ж бо то за така сила таїться в тому Йосипові, що він за все життя ковальської напруги ні разу не охляв і не споневірився в далеких Сибірах — мав до своєї кузні любов таку велику, що допомогла вона йому подолати тисячі миль пішого переходу з Нерчинська на Круп'ярську; і куватиме він усе своє життя рала для землі, підкови коням для походів, а як треба буде, то і зброю виготовить для битв, і ніщо не зіпхне його з обраної дороги, і завжди буде він упевнений, що праця його потрібна людям, і люди встатковуватись будуть ковальською міццю й спокоєм, поки він пануватиме у своїй кузні на Круп'ярській.
Тиха заздрість добиралася до серця Сухоровського від тями, що такої впевненості не має, що маятник його власного часу набирає коли неймовірно широких амплітуд, аж заклинюються коліщатка, то раптом зупиняється, а іноді так заспішить, що ламається годинниковий механізм, і треба час зупиняти, щоб привести до ладу життєву машинерію…
Челядники б'ють молотами, коваль уміло повертає штабу, вона набирає несподіваної форми, та ще годі вгадати, чим стане шмат мертвого заліза, та ось воно моцується, немов живе, скручується, випростується — ліпиться з нього небачене диво, й зблискують радістю очі творця.
Міхал чекає, поки приятель закінчить роботу, має час… Коні, запряжені у бричку, смутно стоять неподалік, вони своє відробили, більше їх балагула до коваля не підведе, продасть циганам, облуплену бричку залишить у фосі, щоб у ній забавлялися пастушки, а куди занесе його новий порух життєвого маятника, не відає.
…Дика моторош із шемним туском змішана, діймала Сухоровського, немов верзіння п'яного бешкетника на похміллі, коли він гнав коней з Ожидова після авантури в палаці Сєраковського: з люті на себе самого шмагав шкап'ят карбачем і не знав, куди мчить його бричка, наче не він правив упряжкою, а диявол, який вселився в нього на шабаші нечистих сил, що злетілися з казна–яких космічних тіснин до ожидівського двору; був упевнений, що цього разу зібралася на раут справдешня чортівня — чей галайстра, яка шаліла у візитовому залі, не мала людської подоби; в теміні ночі переслідувало Міхала відьомське видмо в образі пані Семінської, ввижалися роги на головах картярів, які покинули веранду й помчалися чомусь за бричкою, а пані, що пліткували, а потім навіжено вищали йому вслід, летіли тепер за ним, немов фурії на Кальварію, пан Мангольд у строкатому вбранні мав парсуну самого Люцифера, й сподівався Сухоровський, що від цієї нечистої сили так само, як зараз він, утікають з ожидівського палацу на зламання карку Август Бєльовський, пан Владислав і пані Анеля, бо чомусь вони зникли невість–куди, коли знявся рейвах; Міхал відганявся карбачем від пекельної поторочі у фраках, сурдутах, камзолах, кринолінах, а ґудзувата пуга падала на спини шкап'ят, виривала жмутками шерсть з хребтів, й коні іржали, несучи бричку в непроглядну пітьму, аж поки не попадали на передні ноги, й тоді спам'ятався балагула.
Він тпрукнув на шкап'ят, зліз із сидіння і в передсвітанковому сутінку розглядався — куди ж його занесло посеред ночі, й аж присвиснув з дива: стояв посеред рідного дворища в Неслухові, де недавно зустрічався з Вагилевичем, а куди подівся вчений панич — невже залишився шабашувати з панством, яке зараз, у ранньому просвітку, напевне, вже набрало людського вигляду; острах перед ожидівською компанією й глуха ненависть до неї щораз то впертіше вилущувалися з душі й віддаляли його до усвідомленого протистояння на віддаль, рівнозначну нічному перельоту з Ожидова до Неслухова — від чужинецького двору до рідного хатища, і Міхал аж у цю мить збагнув, яка глибока й незмірно розбережена прірва пролягала завжди між ним і аристократичним світом, і що то за фортуна водно шпурляла ним, немов бальончиком, у ті ненависні кублиська, і що то за призначення таке у всього руського люду, що за один подих ілюзорної волі він готовий накладати головами за інтереси злобного, погордливого, зверхнього, лютого, жорстокого сусіда, який вліз у чужу хату і править у ній, і порядкує, ще й примушує його захищати; їсть він твій хліб і з тебе насміхається, а ти, Міхале, замість на нього весь час гострив зуби на цісаря й намісників, а де вони — десь у небесах, не видно їх, а тут, на твоїй землі, лупцює тебе киями лях Зайончковський, зраджує лях Дверницький, використовує тебе лях Чарторийський, насміхається над тобою перекинчик Мангольд — і ти за них воюєш, кров проливаєш, і ти за них руку піднімаєш на самого цісаря, і нині, нині ж допомагаєш їм розпалювати новий вогонь у рідному краю, а з того вогню не те що печеного каштана — згорілої лушпайки для себе не вигребеш, дурний ти, Міхале!
Ще хвилину тому жалкував Сухоровський, що знічев'я, з п'яної голови нагалабурдив непотребного у візитовій залі ожидівського палацу, тепер же втямлював, що то зовсім не трапилося знічев'я і ні з якої
