Вода з каменю Саксаул у пісках - Роман Іванович Іваничук

— Нічого не питай, Йосипе, — гепнув Міхал коваля кулаком у груди, аж задудніло. — Знай тільки, може спотребиться, що винаймаю хавіру на Збоїськах, бо ще маю гроші. А закінчаться — вернуся на свій Клепарів, певне, там донині гибіють мої колишні цімборики і не дадуть пропасти.

— Не йди до них, Міхале, погану славу має той гадючник… Ще як ти був серед них, то якось стримував — вони тебе боялися, а нині ті пияки й головорізи геть пустилися берега, скільки у тій прірві, що спадає на Підзамче, знайдено трупів, і підходити туди страшно.

— Може, ті збуї[118] будуть колись нам потрібні… Не розумієш, про що мовлю? Я й сам гаразд не тямлю, але згодом дасться видіти… Гей, та чого ти стоїш і гапу розкрив, ще не можеш повірити, що це я? Я, Йосипе, твій Міхал… Та рушся з місця, файталапо, й веди мене до «Пекелка» на легкий бімбер, плачу я! Чи, може, наша кнайпа вже виходком при дорозі стала?

— Та що ти, Міхале! — розвів коваль руками. — Що би ми робили без «Пекелка», таж то єдина заведенція, де людську мову мож почути, бо за цілий день те кланцання так витовче тобі мозок, що й голова стає, мов ковадло… Та ходім, ходім, ще й несподіванка на тебе чекає, ти б навіть не додумався, яка!

Льоншанівська кнайпа зовсім не змінилася — стояла обіч личаківського тракту така ж облупана, як і була, і стрімкі східці, з яких колись злітали стрімголов непрошені гості, провадили в буфетну кімнату, а простора зала, де частувалися льоншанівці й, розохочені, танцювали під недільні дні аж до ранку, де від натужної гри плавилися в музикантів мідні труби, була порожня, бо надворі ще виднілося; тільки й того, що долинав із зали тремкий, ось–ось обірветься, звук найтоншої скрипкової струни — була то звідкись знайома Міхалові циганська мелодія, й зупинив при вході коваль приятеля, приклавши палець до губів:

— Пізнаєш? Тож твоя улюблена пісня, невже забув? А він її на самоті завжди награє, тебе згадуючи.

— Ясьо Сакрамент?! Живий!.. І що тут робить?

— Грає… Наша добра шинкарка Малгося — ти ж не раз перед досвітком викрадав її з кнайпи й заводив на часок до Винниківського лісу, не пригадуєш? — ось позирає вона на тебе з–за ляди і ніяк впізнати не може, о, вже впізнала, сміється… Тож наша Малгося прийняла його, аби награвав удень, поки прийдуть вечірні музики, він тут і ночує, в комірці. Постарів Ясьо, по дворах грати йому стало затяжко, а в нашій кнайпі харч має, та й хтось із завсідників ялмужну[119] подасть.

Міхал відчинив двері до танцювальної зали й зупинився на порозі втішений, що бачить Яся. Скрипаль дуже змінився, посивів, і щоки обвисли, але ж такі самі, як колись, добрі, засльозені й балухаті в нього очі, і так само притискає не підборіддям, а всією головою стару облущену скрипку й водить смичком по найтоншій струні, щоб жаль у собі розбудити, бо ж немає на світі Міхала, а Ясьо без нього гірше сироти; Сухоровський дивився на Яся і навіть не припускав, що той його впізнає, а скрипаль недовго й приглядався, жвавіше смичком зацигикав — й заговорила скрипка:

Ясьо і з місця не зрушився, тільки сльози покапали на деко скрипки, рука із смичком опустилася, і він прошепотів:

— Ти є, Міхале?

— Я завжди є, мій клявий[120] Ясю! — потермосив Сухоровський за плече музиканта, всунув йому в нагрудну кишеньку банкнот, і Ясьо вдячно глянув на Міхала булькатими очима. — Грай собі, Ясю, грай веселішої, я ж нікуди зі Львова не дівався.

— А є вже нове войско, Міхале? — запитав Ясьо про те, що найбільше його турбувало, бо нинішнє, якому він донедавна пригравав, коли воно промаршировувало крізь Галицьку браму, колись минеться, й мусить з'явитися інше, а яке воно має бути — Ясьо конче хотів знати.

— Буде, Ясю, буде! — бадьоро вигукнув Міхал, і скрипаль втяв веселої польки.

До зали увійшла з тацею, заставленою повними келишками і причерствілими канапками, добре вже приношена Малгося, й Міхал за давньою звичкою поплескав її по круглому задку.

— Як ся маєте, моя пані?

— Як звикле, пане Міхале, — блиснула шинкарка білими зубами, які, на диво, не пощербилися й засвідчили, що дівиця не зовсім постаріла і, як колись, може, ще може! — Щось–то ви геть про нас забули. Так довго…

— Хіба то довго, Малгосю: зима–літо, зима–літо… Ну, добре, торгуйте собі, а ми з Йосипом витнемо при цій нагоді хінсько–індонезійський балак… То я хочу тобі сказати, колего, що клепарівські волоцюги ще й як можуть нам знадобитися.

— Кому це — нам, Міхале?

— Русинам.

— А клепарівці — то хто: русини, поляки, німці, вірмени? — аж захлинувся горілкою Йосип. — Таж вони ніхто — люмп!

— То найздольніша сила, брате.

— Щось ти не те задумав цим разом. А що — не знаю.

— Та я сам ще добре не